Звичайна ніч, як і усі була.
Потомлені, пізненько вклались спати,
Адже роботи стільки біля хати.
Та ви ж самі, напевно, із села,
Тож не мені про те вам говорити,
Коли лягають спати у селі.
Турботи і великі, і малі,
Повік роботу не переробити.
Прийшли із поля – сонечко сіда,
По господарству впорались, поїли,
Про те, про се в садку погомоніли.
Вже й місяць із-за стріхи вигляда.
Урешті вклались – вдосвіта ж вставати,
Із сонцем треба уже в полі буть.
А в поле пішки – ой, неблизька путь.
І цілий день на сонці працювати.
І так щодня…Щоночі…Але ця
Ніч, хоч як інші почалася, наче,
Вже й третій сон, напевно, кожен бачив.
Та раптом…стук. Здригнулися серця
У кожного, хто чув його в ту пору.
Бо по селу вже поголос ходив
Про те, що десь там ловлять ворогів.
Та кожен думав: не його то горе.
Бо ж він – не ворог. Вороги другі,
Вони і справді вороги народу,
Адже всіляку чинять йому шкоду.
Тож хай спіткає кара ворогів.
А тут до тебе стук та не такий,
Як то бува знайомий чи сусіда
До тебе часом й серед ночі прийде,
А стук такий настирливий, чужий…
Ще сподівались, доки не відкрили.
А, як відкрили, то й надій нема.
А далі обшук, «воронок», тюрма
І допити, що геть відня́ли сили…
За одну ніч забрали півсела.
Такий був час. Коли лягали спати,
Ніхто не знав чи вранці зможе встати,
Чи то в житті найдовша ніч прийшла.