Спинилось сонце, з місця ані руш,
Неначе час спинив Господь навмисно.
Живе усе в степу сховалось, звісно.
Над річкою в тіні старезних груш
Усілись двоє: дід старий та сивий
І хлопчик, десь, мабуть, зо десять літ.
Дістали з торби хліба на обід,
Дві цибулини, яблука і сливи.
Обід не надто, але що було.
Поїли та водичкою запи́ли.
Дід задрімав (дорога утомила),
Натягши капелюха на чоло.
А хлопцеві о цій порі не спиться,
Сидить, очима навкруги блука,
Немов чогось цікавого шука,
На чому міг би погляд зупиниться.
Аж дивиться: під грушею якісь
Комахи дивні, всі червоно-чорні,
Туди-сюди мотаються проворно.
І він тихенько: «Діду, подивись!
А що то за комахи? Діду! Діду!»
Спросоння дід щось тихо пробурчав,
Поглянув одним оком, помовчав
«То клоп-москаль, онучку». – врешті видав.
Та й знов у сон. Але не тут було.
Онука вже цікавість розібрала.
« А чому москалями їх назвали?
Я ж бачив москалів. Вони в село
Колись до нас приходили, стояли.
Не схожі зовсім на оцих комах!..»
І діду, хоч кортіло спати страх,
Все ж довелось прокинутись: «Чували
Малі ми ще од діда про таке,
Що років сто відтоді вже минуло,
То ще в часи по смерті Хмеля бу́ло.
А врем’я, кажуть, то було гірке.
Хмель Україну в ляхів відібрав,
Пішов в Москви просити допомоги,
А ті рішили за спиною в нього,
Позбавити нас вольностей і прав.
Налізли в Україну, як клопи.
Не скільки нас від ляхів захищали,
Як грабували, землю відбирали,
Топтали все, де лиш москаль ступив.
І, коли Хмеля врешті-решт не стало,
Вони рознахабніли взагалі:
Нас ледь не гонять з нашої землі.
А з гетьмана Юрася толку мало.
Тож гетьманом Іван Виговський став.
Почав він дружбу з ляхами водити,
Щоб знову нам під ляхами ходити,
Але, при тому, мати більше прав.
Коли про це дізнались москалі,
На нас послали величезне військо,
Не жаліли й не милували, звісно,
Велися, наче на чужій землі.
Обсіли Київ, Конотоп взяли
В тісну облогу. Що його робити?
Чим гетьману таку громаду бити?
Спочатку ляхи поміч подали,
Орда прийшла татарська на підмогу.
Зібралось війська чималенько в нього
І всі тоді під Конотоп пішли.
А москалі обсіли Конотоп,
Що ані вийти, ні зайти у нього.
І кожен день стискається облога,
І усе менше в місті сили, щоб
Триматися. Виговський же неспішно
Свої війська під Конотоп привів.
Не кинувся одраз на москалів,
Аби на гірше у бою не вийшло.
Спочатку зважив все і зрозумів,
Тоді татар у засідку відправив,
Своїх через Сосницю переправив
(Так річка прозивалася) й велів
Супроти москалів, ударить з ходу.
Ну, звісно, в тих переполох здійнявсь,
Московський табір зворушивсь, піднявсь
Й почав тіснити козаків до броду
Й до мосту, по якім ті перейшли.
Ті, в паніці,неначе, відступали.
Насправді ж заманити військо мали.
Гармати вже зготовані були.
Виговський з військом за мостом чекав.
І почалася колотнеча люта.
Пруть москалі, не хочуть, навіть, чути,
Що їх спроможна зупинить ріка.
Зачервоніло поле від стрільців,
Які червоні одягли каптани.
Все червоніє, куди око гляне
Уже від них червоно і в ріці…
І в розпал бою вимчала Орда
На москалів ударила із тилу.
Отут година помсти наступила.
Москальське військо, наче череда,
Туди-сюди металося по полю,
Але тікати не було куди.
Одні напились в болотах води,
А іншим шабля вирішила долю.
Кому вдалось лишитися живим,
В Москальщину скоріше подалися.
Три дні татари слід у слід неслися.
Тож мало хто вернувся в рідний дім.
Багато хто там смерть свою зустрів,
Ще більше по дорозі десь поділись.
Тож кажуть люди, що перетворились
Вони на цих москаликів-клопів.
Бо тільки так могли порятуватись
Аби їх куля й шабля не знайшли…»
Поглянув дід на сонце. «Ну, пішли,
Села потрібно до темна дістатись».