Вона стояла, наче розіп’ята,
А їх на возі по селу везли
Її дітей. Хотіли, мабуть, взнати
Чиї вони – убиті ті були.
Не закричала, мов закам’яніла
І сліз не бу́ло, хоч вогнем пекло.
І на очах, здавалось, посивіла
Доки той віз проїхав крізь село.
А вранці в церкві знов кати чекали:
Хто чорне вдягне, щоб умить схопить.
Вона ж хустину білу пов’язала
Аби не знали, як її болить.
Пройшла крізь них поблідла, посивіла,
Як на Голгофу. А вночі прийшла,
Землі із кров’ю, де дітей побили,
Взяла, у свій садочок принесла
І поховала. Двох синів і доню.
Все, що в катів тих вирвати змогла,
Їй легко помістилось на долоні.
І як вона весь вік свій з цим жила?