ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.30
07:33
Анатолію К...
Минають дні, проходять тижні,
Зникають місяці й роки, –
Любити треба нині ближніх,
А не водити балачки.
Хоча ніяких заохочень
Ніхто для тебе не припас, –
Любов надалі не відстрочуй
Минають дні, проходять тижні,
Зникають місяці й роки, –
Любити треба нині ближніх,
А не водити балачки.
Хоча ніяких заохочень
Ніхто для тебе не припас, –
Любов надалі не відстрочуй
2024.11.30
05:47
Ніч збере у кошик зорі
у сувій Чумацький Шлях…
«Хай полежать у коморі
чи повісити на цвях?» –
отака дилема в ночі
тільки є одне але –
їхати вози не хочуть
ні в Маямі, ні в Кале.
у сувій Чумацький Шлях…
«Хай полежать у коморі
чи повісити на цвях?» –
отака дилема в ночі
тільки є одне але –
їхати вози не хочуть
ні в Маямі, ні в Кале.
2024.11.29
22:20
І
Гадаю, що нікого не забув,
але уже ніколи не побачу.
У часі розминулися і... наче,
у просторі блукаємо. Я чув
не раз у тому світі, що минув, –
немає часу і... терпи, козаче.
Гадаю, що нікого не забув,
але уже ніколи не побачу.
У часі розминулися і... наче,
у просторі блукаємо. Я чув
не раз у тому світі, що минув, –
немає часу і... терпи, козаче.
2024.11.29
19:20
Я викинутий
у снігову заметіль лісу.
Лежу, укратий снігами
і кригою, ніби забуттям.
Я ліг у вікову сплячку.
Крізь товщу снігу
проросте зелений паросток,
але він буде вбитий
у снігову заметіль лісу.
Лежу, укратий снігами
і кригою, ніби забуттям.
Я ліг у вікову сплячку.
Крізь товщу снігу
проросте зелений паросток,
але він буде вбитий
2024.11.29
19:01
Ти ніколи не зможеш роздивитися усе небо,
Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один
З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це
Стояти осторонь і передавати історію,
Що можливо розпочинається листівкою
Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,
Як ц
Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один
З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це
Стояти осторонь і передавати історію,
Що можливо розпочинається листівкою
Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,
Як ц
2024.11.29
14:34
І
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі
2024.11.29
13:19
Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.
Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.
Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -
2024.11.29
13:02
Скажи мені чому так млосно
Неначе в клітку всадовили
Лишивши праведної сили
І гнівно так одноголосно…
Ну не прогнувся, і не вгодив
А як же я міг поступитись?
То краще може би втопитись —
Неначе в клітку всадовили
Лишивши праведної сили
І гнівно так одноголосно…
Ну не прогнувся, і не вгодив
А як же я міг поступитись?
То краще може би втопитись —
2024.11.29
11:42
Не сплять вітри, шугають поза лісом,
Сміється день, охриплий з холодів.
Калини кущ з червоним дармовисом
Ховається між велетнів-дубів.
Усі стежки замовкли попід листом,
З боків їх оберегом є трава.
Кущі шипшини зі своїм намистом
Сміється день, охриплий з холодів.
Калини кущ з червоним дармовисом
Ховається між велетнів-дубів.
Усі стежки замовкли попід листом,
З боків їх оберегом є трава.
Кущі шипшини зі своїм намистом
2024.11.29
05:46
Усе до крихти підберуть синички,
птахам сьогодні голодно – зима,
ні хліба в годівничці, ні водички,
ні сонечка зігрітися нема,
лишень метіль мете до горизонту,
сніжинки укривають божий світ
і церкви обважнілу снігом ґонту,
і туї не зів’ялий малахіт
птахам сьогодні голодно – зима,
ні хліба в годівничці, ні водички,
ні сонечка зігрітися нема,
лишень метіль мете до горизонту,
сніжинки укривають божий світ
і церкви обважнілу снігом ґонту,
і туї не зів’ялий малахіт
2024.11.29
05:08
Чую, на жаль, і бачу,
Вулицею ідучи, -
Тужне: Гей, плине кача...
І голосіння, й плачі.
Вдягнені в темне люди,
Прапором вкрита труна, -
Братися за розсудок
Досі не хоче війна.
Вулицею ідучи, -
Тужне: Гей, плине кача...
І голосіння, й плачі.
Вдягнені в темне люди,
Прапором вкрита труна, -
Братися за розсудок
Досі не хоче війна.
2024.11.29
01:30
… українців де краї
Бог дав разом два киї*,
їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад…
… жезл**, чи посох, або шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –
Бог дав разом два киї*,
їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад…
… жезл**, чи посох, або шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –
2024.11.28
23:54
До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.
Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.
Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
2024.11.28
22:55
Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.
По дорозі подорожником стелитимусь
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.
По дорозі подорожником стелитимусь
2024.11.28
21:26
Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
2024.11.28
20:31
Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про материнку або душицю
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про материнку або душицю
Жила вдова в селі одному.
Був чоловік. Козакував.
Тож довго не сидів удома,
Спокою ворог не давав.
Сусіди тільки-но й дивились,
Як би шматок собі вхопить.
Тут від одного ледь відбились,
Як другий зуби вже гострить.
Отак у війнах і походах,
Аж поки й згинув у бою.
Поплакала вона та й годі,
Бо ж треба піднімать сім’ю.
А мала жінка двоє діток –
Синочка й донечку, вони
Росли, як дві маленькі квітки.
Отож жила тепер для них.
Нічого дітям не жаліла,
Від біди-лиха берегла,
Та Богородицю молила,
Щоб їм здоров’ячка дала.
Вона ж від ранку і до ночі
То в полі, а то у дворі.
Сама усе вхопити хоче,
Всім догодити дітворі.
Вони ж турбот зовсім не знали,
Росли під маминим крилом.
Їх одягали, годували.
Дитинство радісним було.
Та людська доля невблаганна,
Себе не жа́ліла вдова,
Тож підірвала сили рано,
Прийшла із поля ледь жива,
Злягла й за кілька днів згоріла.
Лишила по собі сирі́т.
Кому до чужих діток діло?
Жорстоким виявився світ.
Дітей самих не залишили,
На те і влада у селі.
До тітки їх переселили,
В якої ще свої малі.
Хоча і рідна кров, одначе,
Свої ж рідніші, далебі.
Вона вдяга, годує, наче
Та все зі скрипом – заробіть.
Свої ще сни останні бачать,
А цих ранесенько зганя,
То тим, то іншим озадачить.
А жалітись кому – рідня?
Та й так спасибі – прихистила,
Пригріла, як могла, сиріт.
В селі, по людях говорила:
Про них турбується, як слід.
Сама ж покрикувати стала,
А то, бувало, і поб’є.
Бо, бач, роботу загадала,
А воно досі не встає,
Чи то поволі надто робить,
Чи то багато надто їсть.
І позирає завше, щоби
На комусь з них зігнати злість.
Зі смертю мами закінчилось
Дитинство радісне для них.
Та й плакати вже розучились,
Забули, що таке є сміх.
Єдине, як хвилинку мали,
До мами на могилку йшли,
Там свої біди виливали,
Там і поплакати могли.
Сльозами ту могилку зросять,
Розкажуть про життя своє.
У мами помочі попросять
Та й легше на душі стає.
Прийшли вони одного разу -
Духмяна квітка розцвіла.
Повірили вони одразу,
Що то матуся їх прийшла.
Вони ту квітку не зірвали,
Сльозами рясно полили
І материнкою назвали.
До неї кожен раз ішли
Дві гіркі долі-сиротинки.
Вже не одно друге втіша,
Їм гріє серце материнка,
Неначе мамина душа.
Був чоловік. Козакував.
Тож довго не сидів удома,
Спокою ворог не давав.
Сусіди тільки-но й дивились,
Як би шматок собі вхопить.
Тут від одного ледь відбились,
Як другий зуби вже гострить.
Отак у війнах і походах,
Аж поки й згинув у бою.
Поплакала вона та й годі,
Бо ж треба піднімать сім’ю.
А мала жінка двоє діток –
Синочка й донечку, вони
Росли, як дві маленькі квітки.
Отож жила тепер для них.
Нічого дітям не жаліла,
Від біди-лиха берегла,
Та Богородицю молила,
Щоб їм здоров’ячка дала.
Вона ж від ранку і до ночі
То в полі, а то у дворі.
Сама усе вхопити хоче,
Всім догодити дітворі.
Вони ж турбот зовсім не знали,
Росли під маминим крилом.
Їх одягали, годували.
Дитинство радісним було.
Та людська доля невблаганна,
Себе не жа́ліла вдова,
Тож підірвала сили рано,
Прийшла із поля ледь жива,
Злягла й за кілька днів згоріла.
Лишила по собі сирі́т.
Кому до чужих діток діло?
Жорстоким виявився світ.
Дітей самих не залишили,
На те і влада у селі.
До тітки їх переселили,
В якої ще свої малі.
Хоча і рідна кров, одначе,
Свої ж рідніші, далебі.
Вона вдяга, годує, наче
Та все зі скрипом – заробіть.
Свої ще сни останні бачать,
А цих ранесенько зганя,
То тим, то іншим озадачить.
А жалітись кому – рідня?
Та й так спасибі – прихистила,
Пригріла, як могла, сиріт.
В селі, по людях говорила:
Про них турбується, як слід.
Сама ж покрикувати стала,
А то, бувало, і поб’є.
Бо, бач, роботу загадала,
А воно досі не встає,
Чи то поволі надто робить,
Чи то багато надто їсть.
І позирає завше, щоби
На комусь з них зігнати злість.
Зі смертю мами закінчилось
Дитинство радісне для них.
Та й плакати вже розучились,
Забули, що таке є сміх.
Єдине, як хвилинку мали,
До мами на могилку йшли,
Там свої біди виливали,
Там і поплакати могли.
Сльозами ту могилку зросять,
Розкажуть про життя своє.
У мами помочі попросять
Та й легше на душі стає.
Прийшли вони одного разу -
Духмяна квітка розцвіла.
Повірили вони одразу,
Що то матуся їх прийшла.
Вони ту квітку не зірвали,
Сльозами рясно полили
І материнкою назвали.
До неї кожен раз ішли
Дві гіркі долі-сиротинки.
Вже не одно друге втіша,
Їм гріє серце материнка,
Неначе мамина душа.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію