Голодний рік. По степовій дорозі
Йшов чоловік з мішечком на спині.
Вперед іноді позирав в тривозі,
Десь там лісок далекий бовванів.
Йшов чоловік із палицею шляхом,
Звідкись тікав чи поспішав кудись.
В очах, щоправда, не помітно страху,
Утома, смуток. Видно, находивсь.
Спустивсь у балку і понад рікою
Побачив гурт таких же мандрівних.
Вони сиділи в дивному спокої,
Неначе шлях вже закінчився в них.
Байдужі очі, висохлі обличчя…
І раптом, ледве близько підійшов,
Всі похопились, худі руки тичуть:
«Дай хлібця! Хліба!?»- аж холоне кров.
В очах голодних щось умить
проснулось:
Жага життя, бажання, щось таке.
Душа у перехожого здригнулась,
Сіпнулась жалість – почуття гірке.
В мішечку в нього ще була хлібина
Одна, остання, що із дому взяв.
Іти ще дні йому, а не години.
Та більш нічого він, на жаль не мав.
Дивився у голодні їхні очі,
Стискалось серце: з голоду ж помруть
І будуть снитися йому щоночі,
Бо не поміг!.. А ті голодні ждуть
І тягнуть, тягнуть висхлі свої руки,
Гримасливо всміхаються йому.
Чи ж серце може витримать цю муку?
Аж соромно зробилось самому.
Хапливо стяг мішок, дістав хлібину,
Ломити став на кусники. «Тримай!
Візьми! Держи!» Роздав їм половину.
Отримав кожен:
« Більш не дам! Звиняй!»
А ті дивились, як він хліб ховає
І це для них було як смертний гріх:
« Та він же, підлий, півхлібини має!?
Сам буде жерти, потайки від них!?»
І, замість дяки за хороше діло, Накинулись на бідного того,
Побили добре, хліб весь розкришили
Та і пішли, покинувши його.
Лежав він серед шляху, ледве дихав
Та зрозуміти все ніяк не міг:
За що на нього це звалилось лихо?
І чим так дуже він розсердив їх?