У балці степовій зіткнулися коза́ки
З чамбулом, що в набіг таємно тут збиравсь,
Схопились за шаблі́ по отамана знаку.
Та й татарва також за зброю узялась.
Татар, як мурашви, козаків лише сотня
Та в кожного в грудях ненависті вогонь.
Промовив отаман: «Що ж, помремо сьогодні.
Панове козаки, усі до одного!
А ти мерщій жени коня свого Семене,
До Січі донеси оцю невтішну вість.
Готуються нехай гостей стрічати чемно.
Нехай би він пощез,такий проклятий гість!»
І миттю козаки у лаву розгорнулись ,
Злилося у одне і «Слава !», і «Алла!»
Малинові шапки з тюрбанами зіткнулись
І смерть свої жнива невпинно почала.
Не думав отаман, що так все оберне́ться .
Ще зовсім не старий. Та доля, знать така,
Загинути отут в оцім останнім герці.
Для того й опинивсь він, власне, в козаках.
Все менше козаків лишається навколо
І в отамана вже втомилася рука.
Ніхто, на жаль, того не знатиме ніколи,
Де з смертю танцював останнього танка.
Через багато літ не ли́шиться нічого,
Все поле бою це травою поросте.
І сліду на землі не буде вже від нього,
А хочеться хоч щось залишити, проте.
Ударила стріла у груди отамана,
Думки його сумні спинились лиш на мить .
Скотився у траву і знав, що вже не встане,
Бо зовсім не відчув, що у грудях болить.
Скривавлений туман осів йому на очі.
Іще мелькали мов якіїсь тіні в нім.
І він прошепотів тоді до Бога: «Отче,
Хай залиши́ться щось тут по житті моїм!
Нехай козацька кров, що землю цю скривавить
Безвусних юнаків і козарлюг старих,
В степу цім проросте хоч квіткою яскравой,
Щоб пам’ять зберегти про тих, хто тут поліг!»
Останнє, що козак побачив перед смертю:
Десь там удалині піднявся чорний дим.
Подумав: « Що ж, тепер спокійно можу вмерти».
І сонце назавжди закрилось перед ним.
В далекому селі спинилась стара мати,
Бо защеміло щось зненацька у грудя́х.
Чи з сином щось лихе? Пішов козакувати,
Донині вже, мабуть, забув додому шлях?
Бо звісток ніяких. Чи, може,вже й загинув ?
Дістала десь в степу косою смерть лиха.
Вже скільки літ болить душа її за сином,
Ятрить тривога і на хвильку не стиха.
Десь може вже в степу лиш кісточки біліють.
Хто ж похова й піде́ могилу доглядать?
Хто ж на могилці тій та й квіточок насіє,
Щоб здалеку в степу було її видать?
У іншому селі коза́ка жде дівчи́на.
А його все нема, з походу не верта.
Виходить за село та мне в руках хустину,
В проїжджих козаків про парубка пита.
Та ніяких звісто́к. Немов пропав, небога.
Чи в іншому селі собі якусь знайшов?
Дівчина на шляху звертається до Бога:
Хай до другої та аби живий прийшов.
Хай не вона, а та вінок йому сплітає.
Чорнявому йому червоне до лиця.
Закрила очі і стоїть та уявляє.
В червоному вінку козака-молодця.
Згадати слід іще про козака Семена,
Що отаман послав зі звісткою на Січ.
Догнала і його в степу стріла скажена,
Ледь було не зустрівсь зі смертю віч на віч.
То добре: вірний кінь роботу свою знає.
Козацьку чату сам серед степів знайшов.
Що було далі він зовсім не пам’ятає.
Між смертю і життям провів багато днів.
Та тіло молоде хворобу побороло
І рана від стріли із часом зажила.
Потроху став козак сам виїжджати в поле.
Та думка увесь час в душі його шкребла:
Десь у степу лежать побиті побратими
І хочеться йому поїхати туди.
Хай через довгий час та попрощатися з ними.
Та бою де того знайти в степу сліди?
А все ж набрався сил і вирушив поволі.
Чи кінь віднайде шлях, чи доля приведе.
Не поспіша козак, прямує в чистім полі,
Надіється що все ж ту балку він знайде.
Вже їхав кілька днів і все йому здавалось,
Що балка на шляху та сама, що шукав.
Та бачив кожен раз, що серце помилялось:
Така, ж як та була, та тільки не така.
Зневірився уже, хотів назад вертати.
Та вирішив іще заїхати в одну.
І серце наче знов щось стало відчувати,
Мов вітерець йому якийсь в душі війнув.
Під’ їхав і завмер: Ох Боже ж, твоя воля!
Бо видалось йому, що балка вся в крові.
Червона кров тече у балку ту із поля.
Аж придивись - а то лиш квітки польові.
Червоні, наче кров пролита тут козацька
Як маківки шапок козацьких далебі.
«Тож, маківкою хай і буде називаться!
Подумавши, козак промовив сам собі.
Видать, Господь рішив щоб кожна крапля крові,
Яку за свій народ проли́ли козаки,
Перетворилася́ на квіти ці чудові,
Як пам’ятник живий загиблим на віки.