Ніч перед стратою. Остання ніч життя.
Думки потрібно звести до пуття.
Можлива, слід покаятися йому,
Адже скількох відправив він в тюрму,
А ще кількох на смерть послав людей.
Не ради себе. Все – ради ідей.
Аби народ міг жити й процвітать
Повинні були люди помирать.
І це, тому, гріхом вважать не слід.
Народжувався в муках новий світ.
А власноруч він сам скількох убив?
Ну, не людей, а злісних ворогів:
Той продзагону хліб не віддавав,
За що і кулю прямо в лоб дістав.
Кричав: « Нема чим годувать дітей!»
Що діти перед величчю ідей?
Той не хотів гвинтівку в руки брати.
Ну, звісно, довелося розстріляти.
А потім за убивство комісара
Сімей куркульських перестрілив пару.
Хіба згадаєш всіх. Було багато.
Кого прийшлося у «розход» пускати.
Щоб досягти високої мети
Й не на таке доводилося йти.
В тридцятих стільки храмів зруйнував,
Попів по тюрмах скільки посаджав,
Хоча баби і плакали, дурні,
Коли ікони корчились в огні.
Що ж, потім будуть дякувать вони,
Що витяг їх з тії трясовини.
Колгоспи, п’ятирічок перші кроки.
Усе спішили. Підпирали строки.
Що у народу надривалися жили?
Але ж себе ми також не жаліли?!
Знов вороги і тюрми, і Сибір –
Все думалось, що то останній бій.
Та знову хліб доводилось збирати.
За щось же домни треба будувати?
Так, голод був, та не моя вина
Одна в нас революція. Одна…
І її треба було захищати.
Когось у жертву довелося віддати.
Чи ж це мій гріх? Адже я комуніст!
Я прапор у майбутне чесно ніс!
А тих, хто сумнівався, ворогів
Таємних, явних теж я не щадив.
У тридцять сьомім, навіть, свого брата
Як ворога, не став я рятувати.
Тут або ми їх, або вони нас
Таке було життя і такий час.
Єдиний мій в життя найбільший гріх,
Що захиститись від брехні не зміг.
Я чесно жив і чесно працював,
Життя я революції віддав
І ось тепер доводиться вмирати.
Ну, що ж, мені до цього не звикати.
Я з смертю поряд все життя ходив,
Я сам вбивав, на смерть людей водив.
Помру, як слід. Та буде вічно жити
Соціалізм – найкращій лад на світі.
Немає в чому каятись, немає
І хай народ просить і… Бог прощає.