Ну, як живеш,старий друзяко-дубе?
Що з-під кошлатих дивишся гілок?
Уїлося твоє коріння грубе
Ще більше у довколишній пісок.
Ну, що, впізнав, чи я змінився дуже?
Не дивно, адже стільки літ спливло.
Впізнав. Я бачу, ти киваєш, друже,
Немов років тих зовсім не було.
А ти з тих пір, ну, майже не змінився,
Можливо, десь усохло кілька віт
Та поряд густо нові розрослися,
Укривши щільно ран глибокий слід.
Так, звісно, час для нас спливає різно,
Ти, кажуть, кілька тисяч можеш жить,
А я у сотню, може, двічі влізу,
Мій вік для тебе усього лиш мить.
Але я радий знов тебе вітати,
Згадати давні ті часи, коли
Нам довелося разом виростати.
Коли ти був, таким, як я, малим.
Тоді я легко діставав вершечка,
Хоча і сам був від горшка вершок.
А як зросли, влізав тобі на плечі,
Розкривши рота слухав спів пташок.
Тепер навряд чи зможу і залізти
Та й роки вже тепер зовсім не ті.
Не ті пташки на тобі мостять гнізда
І ти стоїш один на самоті.
Ну, що ж, друзяко, радий, що зустрілись,
Коли іще сподобиться зайти?
Пообіцяй і далі не старіти
І на прощання віти опусти.