
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про дзвіночки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про дзвіночки
Я вийшов з машини, піднявсь на горбочок.
Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
Ніколи не бачив їх у такій силі
І звідки взялися вони тут на схилі?
З німим запитанням на небо поглянув,
На хмарки, що простір долали старанно.
Та небо мовчало. Тут вітер піднявся
Й здалося, що схил дивним звуком озвався,
Неначе дзвіночки всі враз задзвеніли.
Прислухавсь… Не дзвін, а слова зрозумілі
Тихенькі-тихенькі зі схилу неслися.
І час зупинився… І час відступився.
Почув я історію давню, забуту
Тож хочу, щоб ви могли також почути.
У давні часи тут містечко стояло,
Звичайне, маленьке. Укріплене валом
З густим частоколом дубовим по ньому.
Як звалось? На жаль, то мені не відомо.
Жили у містечку тому землероби,
Що землю орали, ростили худобу,
Часом полювали в лісах навколишніх.
Раділи світанкам, оманливій тиші.
Бо ж іноді чутки й сюди долітали,
Про війни князів, половецькі навали.
Але сподівались на захисток Божий
Та ще на високу міцну огорожу.
Жило в тім містечку дівча молоденьке.
Не мало воно ані тата, ні неньку.
Тут гості з товаром колись проїздили,
Вони у містечку дитя і лишили.
Сказали, що десь підібрали у полі,
Сиділо, дрижало в страху напівголе.
Як звати,що сталось - напевно, не знало.
Та й звідки? Ще лише слова промовляло.
Взяли ту дитину до себе старенькі,
Аби замінити їй тата і неньку.
Забрали до хати, вдягли, годували.
У місті ту дівчину Найдою звали.
Росла вона, але з часо́м стало видно:
Та давня біда не минула безслідно.
І так на дитя те подіяла сильно,
Що розумом так і лишилась дитина.
Із часом, звичайно, всі звикли до того,
Вважали: такі є під захистом Бога.
Отож не чіпали і не насміхались,
Лиш з сумом дивились, коли зустрічались.
Вона ж собі тихо по місту блукала,
До лісу ходила, чогось там шукала.
Приносила часом букети, віночки.
А якось принесла з корінням дзвіночка.
Ішла через місто, із чогось раділа,
Мов радістю з кожним ділитись хотіла.
А потім за валом на са́мому схилі
Дзвіночок отой узяла й посадила.
Відтоді до нього щодень заглядала,
Садила росточки та все поливала.
Хтось з того сміявся, хтось мовчки дивився,
Як схил той дзвіночками скоро укрився.
Питалися в неї: «Навіщо?» - та марно.
Вона посміхалась у відповідь: «Гарно!»
Воно й справді гарно. Та краще би брала
І на огороді корисне саджала.
А що їй поясниш? Дитя та і годі.
Ще шкоди наробить на тому городі.
Були і злі люди, що часом, бувало,
Ходили тим схилом та квіти топтали.
Та Найда поплаче, нікого не лає,
Погладить рослину і та оживає.
І сяде на схилі, щось слухає, наче.
«Що слухаєш?»- хтось запита, як побачить.
«Послухайте, чуєте: дзвонить дзвіночок!»
Той слухає, навіть, заплющує очі.
Нічого не чути. «Тобі то здається!»
«Ні, дзвонить… тихенько!»- дівчи́на сміється…
А якось вночі дзвін ударив на сполох,
Всі миттю на стіни і бачать: навколо
Орда половецька дереться по схилах.
Ще б трохи й містечко уже б захопили.
Та люди устигли узятись за зброю,
Щоб в битву вступити з тією ордою.
Жорстока була і кривава та січа,
Бо лізла орда і не двічі, й не тричі.
Ні вдень, ні вночі не давала спокою.
Вже ледве тримали в руках вони зброю,
Але покорятись орді не збирались,
Жінки з дітьми, навіть, за зброю узя́лись.
І, врешті, здалася орда, відступила,
Побачила що не здолає їх силу.
Пішла більш слабкого для себе шукати.
А люди взялися загиблих ховати.
Усіх підібрали, усіх поховали.
Між ними і Найду смерть також спіткала.
Ординська стріла із-за стін прилетіла
І серце дівчи́ни навік зупинила.
Коли поховали загиблих останніх,
Зібрались вцілілі усі на майдані.
І вийшов старійшина, всім уклонився,
Бо ж бачив, як кожен із ворогом бився.
А далі промовив: «Хотілося б знати,
Хто місто від ворога встиг врятувати?
Хто вдарив на сполох? Хай вийде на люди,
Ми Богу за нього молитися будем».
Ніхто не озвавсь, може в битві загинув?
Тут батюшка вийшов теж на середину
І мовить: «Нікого в дзвіниці не бу́ло,
Ми ввечері церкву із дяком замкнули.
Та й нашого дзвона я голос впізнаю,
Нехай серед ночі він закалатає.
То був не наш дзвін. Але дивно, одначе,
Я дзвона другого у місті не бачив».
«То хто ж тоді в місті ударив на сполох?»
І тут сивий дід раптом вийшов на коло:
« Я знаю, хто місто зумів врятувати.
Я знаю хто дзвоном устиг всіх підняти.
То дзвоники, що Найда їх насадила…»
«Та ж квіти ніколи оті не дзвонили!?»
« Дзвонили…тихенько… Дитя ж говорило.
Ми просто не чули, чи вірить не сміли.
Як квітка одна – то її і не чути.
А, як усі разом, таке може бути,
То голос, неначе у дзвона і справді!
Тож дякувать маємо ми за те Найді!»
І мовчки усі подалися за місто.
Орда столочила на схилах все чисто.
Від дзвоників мало чого залишилось.
Лиш де-не-де квітка блакитна виднілась.
Загиблому цвіту вклонилися люди
Та й клятву дали: доглядати всі будуть,
Аж поки всі схили не стануть блакитні.
Вже й міста немає, а дзвоники квітнуть.
Як пам’ять про давні забуті події.
І, доки цвітуть, не вмирає надія,
Що ми не забудем: звідкіль усі родом,
Бо пам’ять - це те, що нас робить народом.
Весь схил устелили блакитні дзвіночки.
Ніколи не бачив їх у такій силі
І звідки взялися вони тут на схилі?
З німим запитанням на небо поглянув,
На хмарки, що простір долали старанно.
Та небо мовчало. Тут вітер піднявся
Й здалося, що схил дивним звуком озвався,
Неначе дзвіночки всі враз задзвеніли.
Прислухавсь… Не дзвін, а слова зрозумілі
Тихенькі-тихенькі зі схилу неслися.
І час зупинився… І час відступився.
Почув я історію давню, забуту
Тож хочу, щоб ви могли також почути.
У давні часи тут містечко стояло,
Звичайне, маленьке. Укріплене валом
З густим частоколом дубовим по ньому.
Як звалось? На жаль, то мені не відомо.
Жили у містечку тому землероби,
Що землю орали, ростили худобу,
Часом полювали в лісах навколишніх.
Раділи світанкам, оманливій тиші.
Бо ж іноді чутки й сюди долітали,
Про війни князів, половецькі навали.
Але сподівались на захисток Божий
Та ще на високу міцну огорожу.
Жило в тім містечку дівча молоденьке.
Не мало воно ані тата, ні неньку.
Тут гості з товаром колись проїздили,
Вони у містечку дитя і лишили.
Сказали, що десь підібрали у полі,
Сиділо, дрижало в страху напівголе.
Як звати,що сталось - напевно, не знало.
Та й звідки? Ще лише слова промовляло.
Взяли ту дитину до себе старенькі,
Аби замінити їй тата і неньку.
Забрали до хати, вдягли, годували.
У місті ту дівчину Найдою звали.
Росла вона, але з часо́м стало видно:
Та давня біда не минула безслідно.
І так на дитя те подіяла сильно,
Що розумом так і лишилась дитина.
Із часом, звичайно, всі звикли до того,
Вважали: такі є під захистом Бога.
Отож не чіпали і не насміхались,
Лиш з сумом дивились, коли зустрічались.
Вона ж собі тихо по місту блукала,
До лісу ходила, чогось там шукала.
Приносила часом букети, віночки.
А якось принесла з корінням дзвіночка.
Ішла через місто, із чогось раділа,
Мов радістю з кожним ділитись хотіла.
А потім за валом на са́мому схилі
Дзвіночок отой узяла й посадила.
Відтоді до нього щодень заглядала,
Садила росточки та все поливала.
Хтось з того сміявся, хтось мовчки дивився,
Як схил той дзвіночками скоро укрився.
Питалися в неї: «Навіщо?» - та марно.
Вона посміхалась у відповідь: «Гарно!»
Воно й справді гарно. Та краще би брала
І на огороді корисне саджала.
А що їй поясниш? Дитя та і годі.
Ще шкоди наробить на тому городі.
Були і злі люди, що часом, бувало,
Ходили тим схилом та квіти топтали.
Та Найда поплаче, нікого не лає,
Погладить рослину і та оживає.
І сяде на схилі, щось слухає, наче.
«Що слухаєш?»- хтось запита, як побачить.
«Послухайте, чуєте: дзвонить дзвіночок!»
Той слухає, навіть, заплющує очі.
Нічого не чути. «Тобі то здається!»
«Ні, дзвонить… тихенько!»- дівчи́на сміється…
А якось вночі дзвін ударив на сполох,
Всі миттю на стіни і бачать: навколо
Орда половецька дереться по схилах.
Ще б трохи й містечко уже б захопили.
Та люди устигли узятись за зброю,
Щоб в битву вступити з тією ордою.
Жорстока була і кривава та січа,
Бо лізла орда і не двічі, й не тричі.
Ні вдень, ні вночі не давала спокою.
Вже ледве тримали в руках вони зброю,
Але покорятись орді не збирались,
Жінки з дітьми, навіть, за зброю узя́лись.
І, врешті, здалася орда, відступила,
Побачила що не здолає їх силу.
Пішла більш слабкого для себе шукати.
А люди взялися загиблих ховати.
Усіх підібрали, усіх поховали.
Між ними і Найду смерть також спіткала.
Ординська стріла із-за стін прилетіла
І серце дівчи́ни навік зупинила.
Коли поховали загиблих останніх,
Зібрались вцілілі усі на майдані.
І вийшов старійшина, всім уклонився,
Бо ж бачив, як кожен із ворогом бився.
А далі промовив: «Хотілося б знати,
Хто місто від ворога встиг врятувати?
Хто вдарив на сполох? Хай вийде на люди,
Ми Богу за нього молитися будем».
Ніхто не озвавсь, може в битві загинув?
Тут батюшка вийшов теж на середину
І мовить: «Нікого в дзвіниці не бу́ло,
Ми ввечері церкву із дяком замкнули.
Та й нашого дзвона я голос впізнаю,
Нехай серед ночі він закалатає.
То був не наш дзвін. Але дивно, одначе,
Я дзвона другого у місті не бачив».
«То хто ж тоді в місті ударив на сполох?»
І тут сивий дід раптом вийшов на коло:
« Я знаю, хто місто зумів врятувати.
Я знаю хто дзвоном устиг всіх підняти.
То дзвоники, що Найда їх насадила…»
«Та ж квіти ніколи оті не дзвонили!?»
« Дзвонили…тихенько… Дитя ж говорило.
Ми просто не чули, чи вірить не сміли.
Як квітка одна – то її і не чути.
А, як усі разом, таке може бути,
То голос, неначе у дзвона і справді!
Тож дякувать маємо ми за те Найді!»
І мовчки усі подалися за місто.
Орда столочила на схилах все чисто.
Від дзвоників мало чого залишилось.
Лиш де-не-де квітка блакитна виднілась.
Загиблому цвіту вклонилися люди
Та й клятву дали: доглядати всі будуть,
Аж поки всі схили не стануть блакитні.
Вже й міста немає, а дзвоники квітнуть.
Як пам’ять про давні забуті події.
І, доки цвітуть, не вмирає надія,
Що ми не забудем: звідкіль усі родом,
Бо пам’ять - це те, що нас робить народом.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію