Мисливець вистрілив і мати задрижала,
І закричала голосом страшним.
Та раптом змовкла і в траву упала,
Залившись кров’ю тут же поряд з ним.
Воно відразу і не зрозуміло
Чому вона безпомічно лежить?
Чому червоним стало її тіло?
Закрила очі… Може вона спить?
І тут маля помітило чужого,
Що вийшов із кущів неподалік.
Самі собою спрацювали ноги
І кинулося в протилежний бік.
Воно відбігло, але зупинилось
І злякано покликало її.
Та мати навіть не поворушилась,
Не піднялась на ноги на свої.
Маля вернулось тицьнулося носом .
Мовляв, вставай чужий іде сюди.
Покликало, поглядаючи скоса,
Іще не розуміючи біди.
Чужий все ближче, ніколи чекати,
Приймать потрібно рішення своє.
Інстинкт волає: треба утікати,
А мати чомусь досі не встає.
Інстинкт взяв гору і воно побігло.
Все озиралось, кликало. Та ні…
Ледь від чужого заховатись встигло
В зеленій лісовій гущавині.
А потім кілька раз іще верталось.
Самому страшно: бо ж іще маля.
Але чужого запаху лякалось
І поглядало лише іздаля.
Не знаю, чи живе воно і нині,
Але застигли у його очах,
Як звернення до кожної людини:
Німе питання і відвертий жах.