Потрібно жити так, щоб соромно не бу́ло,
Щоб добрим словом міг тебе хоч хтось згадать,
Щоб за тобою вслід не для очей сплакнули
З ким довелося тобі життєвий шлях долать
Згадалось оце, вже і чому - не знаю?
Історія одна. Як хочте – розповім?!
Жила колись давно – давно у нашім краї
Сім’я одна. В степу стояв великий дім.
Жив чоловік у нім з дружиною й дочкою.
Казали, що у них було все до ладу.
Господар то в хліву, то в полі із косою,
Дружина в домі все робила. На біду,
Як це бува, подавсь на ярмарок у місто
Господар. Та й іще на кілька днів підряд.
А буревій промчав, потовк геть усе чисто.
Дружина ж усьому́ хотіла дати лад.
По вітру, по дощу металась по господі,
Промокла, пройняло так скоро і злягла.
Як чоловік не бивсь, та врятувати – годі
І місяць не пройшов – до прабатьків пішла.
Лишився чоловік з маленькою дочкою,
Помаявсь рік – другий та й знову оженивсь.
Була й своя дочка у жінки у нової
Та чоловік на те тоді не подививсь.
Хоч, звісно, попервах було і сумнівався:
А як воно? А що? Зживуться, а чи ні?
А як дочка сприйме? У неї все питався
Та пильно придивлявсь до всього перші дні.
Була нова жона метка та роботяща
У домі всьому лад завжди у неї був,
А на столі і борщ, й вареники, і каші.
Тож скоро чоловік про сумніви забув.
І робить, і дочку його не зобижає
І лагідна із ним – в усьому догоджа,
Ніколи не кричить, ніколи не полає,
Не жіночка, їй – бо, а чистая душа.
Хоч, що він бачить міг – все в полі та у полі
З зорі і до зорі працює, наче віл.
Сорочка, як дерюга, зробилася від солі,
Бо на землі усіх не переробиш діл.
Увечері прийде, поїсть і знову спати,
А вранці йде, коли лише зійшла зоря.
Не бачить, як свою дочку голубить мати,
А на його дочку, як вовком позира.
Своїй обновки є, цукерки, ласка завжди,
Його – лише тоді, як він побачить міг.
Та й то, бува, коли дитину ту погладить,
Що сльози набіжать в очах її сумних.
Отож її дочка росла у всіх достатках,
Для неї було все й робота не важка,
А у його дочки усе об’їдки й латки
Та мачуха весь час роботу їй шука.
На жа́лілась вона, бо батька все жаліла.
Бідненький, він і так зовсім не спочива.
Носила, що дадуть,що всиплять – то і їла,
Не сподівалася на лагідні слова.
Не солодко було їй у батьківській хаті
Та стало гірше ще, як батько занеміг,
Ізвечора як ліг – не зміг уранці встати,
Ні рук не підведе, не відчуває ніг.
І жар його пече, і холодом морозить.
Ніякі лікарі уже й не помогли,
Не помогли й дочки його гіркії сльози
І прабатьки й його до себе узяли.
Не встигли понад ним насипати могилу,
Як мачуха усе у руки узяла
І на нерідну всю роботу навалила,
А рідная дочка, як лялечка жила.
Нерідна то пряде, то миє, то копає,
А рідна спить і їсть, та знову спочива.
Нерідну мачуха, як не вщипне, то лає,
А рідній все смачне і лагідні слова.
А та усе частіш покрикує на матір:
То те давай, то се, хутчіше повертайсь.
І мати вже й не зна, як їй і догоджати,
Та все їй: « Не нервуйся, донечка, не лайсь! »
От виросли вони і подались по світу
У кожної свій шлях і доля теж своя,
А матері одній прийшлось вік доживати
Аж поки прийняла урешті – решт земля.
Ховали її все чужі нерідні люди,
Бо з дочок ні одна так і не прибула,
Не капнула сльоза їй ні одна на груди
І, наче сирота, в останню путь пішла.
Душа її весь час навколо все літала
Доки її везли, та й вже, як погребли,
Та рідного когось в надії виглядала
Тулилася до всіх. Та всі чужі були.
Чужі – то є чужі. Насипали могилу
Та і пішли собі свої діла робить,
А бідная душа кружля навколо тіла:
То птахою літа, то на горбку сидить.
Та виглядає все, та все іще чекає,
Хоч знає, що дарма. Нерідній хто вона?
Чи добрим словом та колись її згадає?
І зна душа, що в тім лише її вина.
А рідна? Скільки сил вона у неї вклала
Та й виховала зло, що любить лиш себе.
А, власне, що ж іще вона з того́ чекала?
Живе десь і усе під себе лиш гребе.
Нащо їй мати та – стара і негодяща,
Нащо могила, що десь у степу стоїть?
Вона собі завжди знайде заняття краще
Ніж над горбком отим полишеним сидить.
Нерідна не прийде. Від мачухи своєї
Ніколи у житті добра їй не було.
І рідна не прийде, бо матінка у неї
Уклала скільки « Я », що викохала зло.
Поволі заросла могила бур’янами
І нікому було за нею доглядать,
А змучена душа все квилила так само,
Їй не хотілось так те місце полишать.
Усядеться, бува, над тим горбком у полі
Сидить собі й сидить, усе щось вигляда
Та думає усе про сво́ю гірку долю.
А сонечко встає… А сонечко сіда…
І якось проросла вона в землі корінням,
І листям піднялась над горбиком отим.
А листя у її було доволі дивним:
Пухнастим на однім, гладеньким – на другім.
Торкнешся знизу – там, воно здається теплим,
А зверху доторкнись – мов холод віддає.
Печальний жовтий цвіт вгорі на тонких стеблах
Аж хоче розказать про горе про своє.
Так « мати – й – мачуха » в народі і зоветься
За дивнії листки рослина здавна ця.
По урвищах росте, та по ярах плететься,
Вишукує завжди вологіші місця.
А заодно шука, мабуть, дітей по світу,
Хоча й не знає: де шукати до пуття.
Та ж хоче їх знайти та і перепросити
За те усе, чим їм скалічила життя.