В тіні розлогого горіха,
Під шелест листя я заснув.
Здалося, наче вітер тихий
В обличчя мороком війнув,
Який пропав, як і з’явився.
Переді мною навкруги
Степ неозорий простелився,
Знайомий та якийсь другий.
Щось не таке було у ньому,
До чого я з дитинства звик.
Розглянувсь я по степу тому
На правий бік, на лівий бік
І зрозумів – це Поле Дике.
Зовсім спокійно це сприйняв.
З грудей не вирвалося крику,
Немов зі мною так щодня.
В блакиті неба хмарки білі
Десь поспішали, як завжди.
Вже сонце під обід висіло
Та припікало. І води
Мені попити захотілось.
Розглянувсь – чи нема бува.
Піднявсь на пагорб і відкрилась
Внизу долина. Що слова?
Чи стачить слів, щоб описати
Те, що відкрилося мені.
Маленька річечка завзято
Текла й ховалась в далині
Між очеретів, що стіною
Її обсіли з двох боків.
А тут над самою рікою
Стара верба, якій віків,
Мабуть, що і не полічити,
Купає віти в течії.
Схотілось раптом відпочити
У тіні у густій її.
Неспішно з пагорба спустився,
Прим’явши легку ковилу.
Спекотно, трохи притомився,
Аж піт стікає по чолу.
Та ось і річка. Тінь вербова
Мене від сонця прихистить.
Так прохолодно, так чудово.
Став на коліна, щоб попить
Води з ріки. Яка прозора,
Все видно до самого дна.
Холодна, навіть у цю пору,
Аж зуби ломить. А смачна!
Такої ще не пив ніколи.
Ледь відірвався і в тіні
Верби приліг на землю голу.
Так стало хороше мені.
Над головою вітер в листі
Про щось тихенько шепотів.
Повітря прохолодне, чисте.
Заплющив очі й полетів,
Поринув крізь часи далекі,
Що спресувалися у мить.
Й прокинувся…Та ж сама спека.
Горіх із вітром шелестить.
Ще не прокинулись турботи
І важко зрозуміть мені
Крізь неподолану дрімоту:
Що сон із того, а що ні.