Зустріла Осінь Зиму та й питає,
А чим вона сестру Весну́ вітає?
Подумала Зима і відказала:
- Я білий килим по землі послала,
М’яким, пухким встеляю всі дороги,
Аби Весна не поколола ноги.
Ще дзеркала повсюди розкладаю,
Нехай вона іде та заглядає,
Красою хай милується своєю
І я тоді радію разом з нею.
На вікнах візерунки їй малюю,
Таке заняття більше всіх люблю я.
Такі виходять неповторні квіти…
Так що Весну́ я маю чим зустріти…
Тож сіла і задумалася Осінь.
Якось уваги не звертала досі,
Як зустрічало її красне Літо.
Найперше пригадала вона квіти
І флокси, й чорнобривці, і троянди,
Галявини пахучої лаванди,
Ромашки, маргаритки і півони,
І айстри, і жоржин п’янкі бутони.
А як сади їй зігрівали душу:
Тут і рум’яні яблука, і груші,
Й медові сливи, і рясні горіхи.
Хіба таке побачити – не втіха?
Та, як зустріла Літо, запитала:
- А чим сестра Весна тебе стрічала?
Подумало над тим питанням Літо:
- Мені приємно вслід її ходити.
Бо навкруги усе стоїть зелене,
Все радісно всміхається до мене.
Зелений килим устеля дороги,
Аби мені не утомити ноги.
Пташки щебечуть, комашня кружляє,
І всяк для мене пісеньки співає.
А які гарні розквітають квіти!-
Заплющило аж очі свої Літо,
Немов хотіло знову пригадати,
Які весняних квітів аромати.-
Тюльпани, і віоли та нарциси,
Конвалій море на галявах в лісі.
А півники, барвінки, гіацинти,
Бузку пахучі неймовірно квіти….
Іще багато б що розповідало,
Але хвилини зустрічі минали
І розійшлися скоро Осінь з Літом,
Бо подалося воно далі світом.
А Осінь стала думати-гадати:
А як їй сестру Зиму зустрічати.
Чим здивувати, щоб запам’ятала
І потім всій рідні розповідала,
Що й Осінь також може щедро стріти.
Згадала все про Зиму, Весну, Літо
І вирішила, що усіх здивує
І листя в дивний колір пофарбує.
Прийде Зима, а тут така картина…
От як вона сестрицю Зиму стріне.
Набрала фарби: і червону, й жовту
Та і взялася миттю до роботи.
Ходила довго світом, фарбувала,
Раділа, що їй думка така спала.
Бо ж виглядало, справді, усе гарно,
Отож вона трудилася не марно.
Коли скінчи́ла, глянула навколо:
Краси такої не було ніколи.
Усе в яскраві кольори убралось.
Вона й сама на те не сподівалась.
Втомилася і під червоним кленом
Лягла спочити у траву зелену.
Та, поки вона спала-спочивала,
Вітри шалені табуном промчали
І позривали листя, столочили,
Червоно-жовтим землю устелили.
Та і помчали гарцювати далі.
Тут якраз Осінь відпочила, встала
Й побачила, що вітри наробили.
А в неї вже немає часу й сили,
Аби щось неймовірне зготувати
І сестру Зиму гідно зустрічати.
І так їй стало жаль себе самої,
Була така печаль її гіркою,
Що плакати вона від того стала.
І плакала, і сльози утирала.
І нікому було її спинити,
Її нещасну трохи пожаліти.
Від ранку вона плакала й до ночі,
Пожовклим листям витирала очі.
Не бачила, як там, де сльози впали,
Якіїсь дивні квіти виростали.
І плакала, аж поки Зиму стріла.
Та саме милувалася ходила.
- Як гарно в тебе вийшло мене стріти,
Які чудові, сестро Осінь, квіти!
Та лиш тепер поглянула навколо.
Хоча дерева і кущі всі голі.
Та квіти навкруги яскраві квітнуть,
Що заздритимуть і Весна, і Літо.
І в Осені умить пропали сльози,
Бо ж її квітам не страшні морози.
Вони ледь не останні відцвітають
І, навіть, Зиму встигнуть, привітають.
Стояла Осінь, радісно дивилась…
Так хризантеми на землі з’явились.