Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
22:02
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про хризантеми
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про хризантеми
Зустріла Осінь Зиму та й питає,
А чим вона сестру Весну́ вітає?
Подумала Зима і відказала:
- Я білий килим по землі послала,
М’яким, пухким встеляю всі дороги,
Аби Весна не поколола ноги.
Ще дзеркала повсюди розкладаю,
Нехай вона іде та заглядає,
Красою хай милується своєю
І я тоді радію разом з нею.
На вікнах візерунки їй малюю,
Таке заняття більше всіх люблю я.
Такі виходять неповторні квіти…
Так що Весну́ я маю чим зустріти…
Тож сіла і задумалася Осінь.
Якось уваги не звертала досі,
Як зустрічало її красне Літо.
Найперше пригадала вона квіти
І флокси, й чорнобривці, і троянди,
Галявини пахучої лаванди,
Ромашки, маргаритки і півони,
І айстри, і жоржин п’янкі бутони.
А як сади їй зігрівали душу:
Тут і рум’яні яблука, і груші,
Й медові сливи, і рясні горіхи.
Хіба таке побачити – не втіха?
Та, як зустріла Літо, запитала:
- А чим сестра Весна тебе стрічала?
Подумало над тим питанням Літо:
- Мені приємно вслід її ходити.
Бо навкруги усе стоїть зелене,
Все радісно всміхається до мене.
Зелений килим устеля дороги,
Аби мені не утомити ноги.
Пташки щебечуть, комашня кружляє,
І всяк для мене пісеньки співає.
А які гарні розквітають квіти!-
Заплющило аж очі свої Літо,
Немов хотіло знову пригадати,
Які весняних квітів аромати.-
Тюльпани, і віоли та нарциси,
Конвалій море на галявах в лісі.
А півники, барвінки, гіацинти,
Бузку пахучі неймовірно квіти….
Іще багато б що розповідало,
Але хвилини зустрічі минали
І розійшлися скоро Осінь з Літом,
Бо подалося воно далі світом.
А Осінь стала думати-гадати:
А як їй сестру Зиму зустрічати.
Чим здивувати, щоб запам’ятала
І потім всій рідні розповідала,
Що й Осінь також може щедро стріти.
Згадала все про Зиму, Весну, Літо
І вирішила, що усіх здивує
І листя в дивний колір пофарбує.
Прийде Зима, а тут така картина…
От як вона сестрицю Зиму стріне.
Набрала фарби: і червону, й жовту
Та і взялася миттю до роботи.
Ходила довго світом, фарбувала,
Раділа, що їй думка така спала.
Бо ж виглядало, справді, усе гарно,
Отож вона трудилася не марно.
Коли скінчи́ла, глянула навколо:
Краси такої не було ніколи.
Усе в яскраві кольори убралось.
Вона й сама на те не сподівалась.
Втомилася і під червоним кленом
Лягла спочити у траву зелену.
Та, поки вона спала-спочивала,
Вітри шалені табуном промчали
І позривали листя, столочили,
Червоно-жовтим землю устелили.
Та і помчали гарцювати далі.
Тут якраз Осінь відпочила, встала
Й побачила, що вітри наробили.
А в неї вже немає часу й сили,
Аби щось неймовірне зготувати
І сестру Зиму гідно зустрічати.
І так їй стало жаль себе самої,
Була така печаль її гіркою,
Що плакати вона від того стала.
І плакала, і сльози утирала.
І нікому було її спинити,
Її нещасну трохи пожаліти.
Від ранку вона плакала й до ночі,
Пожовклим листям витирала очі.
Не бачила, як там, де сльози впали,
Якіїсь дивні квіти виростали.
І плакала, аж поки Зиму стріла.
Та саме милувалася ходила.
- Як гарно в тебе вийшло мене стріти,
Які чудові, сестро Осінь, квіти!
Та лиш тепер поглянула навколо.
Хоча дерева і кущі всі голі.
Та квіти навкруги яскраві квітнуть,
Що заздритимуть і Весна, і Літо.
І в Осені умить пропали сльози,
Бо ж її квітам не страшні морози.
Вони ледь не останні відцвітають
І, навіть, Зиму встигнуть, привітають.
Стояла Осінь, радісно дивилась…
Так хризантеми на землі з’явились.
А чим вона сестру Весну́ вітає?
Подумала Зима і відказала:
- Я білий килим по землі послала,
М’яким, пухким встеляю всі дороги,
Аби Весна не поколола ноги.
Ще дзеркала повсюди розкладаю,
Нехай вона іде та заглядає,
Красою хай милується своєю
І я тоді радію разом з нею.
На вікнах візерунки їй малюю,
Таке заняття більше всіх люблю я.
Такі виходять неповторні квіти…
Так що Весну́ я маю чим зустріти…
Тож сіла і задумалася Осінь.
Якось уваги не звертала досі,
Як зустрічало її красне Літо.
Найперше пригадала вона квіти
І флокси, й чорнобривці, і троянди,
Галявини пахучої лаванди,
Ромашки, маргаритки і півони,
І айстри, і жоржин п’янкі бутони.
А як сади їй зігрівали душу:
Тут і рум’яні яблука, і груші,
Й медові сливи, і рясні горіхи.
Хіба таке побачити – не втіха?
Та, як зустріла Літо, запитала:
- А чим сестра Весна тебе стрічала?
Подумало над тим питанням Літо:
- Мені приємно вслід її ходити.
Бо навкруги усе стоїть зелене,
Все радісно всміхається до мене.
Зелений килим устеля дороги,
Аби мені не утомити ноги.
Пташки щебечуть, комашня кружляє,
І всяк для мене пісеньки співає.
А які гарні розквітають квіти!-
Заплющило аж очі свої Літо,
Немов хотіло знову пригадати,
Які весняних квітів аромати.-
Тюльпани, і віоли та нарциси,
Конвалій море на галявах в лісі.
А півники, барвінки, гіацинти,
Бузку пахучі неймовірно квіти….
Іще багато б що розповідало,
Але хвилини зустрічі минали
І розійшлися скоро Осінь з Літом,
Бо подалося воно далі світом.
А Осінь стала думати-гадати:
А як їй сестру Зиму зустрічати.
Чим здивувати, щоб запам’ятала
І потім всій рідні розповідала,
Що й Осінь також може щедро стріти.
Згадала все про Зиму, Весну, Літо
І вирішила, що усіх здивує
І листя в дивний колір пофарбує.
Прийде Зима, а тут така картина…
От як вона сестрицю Зиму стріне.
Набрала фарби: і червону, й жовту
Та і взялася миттю до роботи.
Ходила довго світом, фарбувала,
Раділа, що їй думка така спала.
Бо ж виглядало, справді, усе гарно,
Отож вона трудилася не марно.
Коли скінчи́ла, глянула навколо:
Краси такої не було ніколи.
Усе в яскраві кольори убралось.
Вона й сама на те не сподівалась.
Втомилася і під червоним кленом
Лягла спочити у траву зелену.
Та, поки вона спала-спочивала,
Вітри шалені табуном промчали
І позривали листя, столочили,
Червоно-жовтим землю устелили.
Та і помчали гарцювати далі.
Тут якраз Осінь відпочила, встала
Й побачила, що вітри наробили.
А в неї вже немає часу й сили,
Аби щось неймовірне зготувати
І сестру Зиму гідно зустрічати.
І так їй стало жаль себе самої,
Була така печаль її гіркою,
Що плакати вона від того стала.
І плакала, і сльози утирала.
І нікому було її спинити,
Її нещасну трохи пожаліти.
Від ранку вона плакала й до ночі,
Пожовклим листям витирала очі.
Не бачила, як там, де сльози впали,
Якіїсь дивні квіти виростали.
І плакала, аж поки Зиму стріла.
Та саме милувалася ходила.
- Як гарно в тебе вийшло мене стріти,
Які чудові, сестро Осінь, квіти!
Та лиш тепер поглянула навколо.
Хоча дерева і кущі всі голі.
Та квіти навкруги яскраві квітнуть,
Що заздритимуть і Весна, і Літо.
І в Осені умить пропали сльози,
Бо ж її квітам не страшні морози.
Вони ледь не останні відцвітають
І, навіть, Зиму встигнуть, привітають.
Стояла Осінь, радісно дивилась…
Так хризантеми на землі з’явились.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
