Вертав козак з далекого походу,
З далеких трапезундських берегів.
Попив чимало чорноморську воду
І порубав чимало ворогів.
Віз матері маленького гостинця –
Кофтину із ангорського руна,
А батькові відбиті у ординців
Дві сулії кілійського вина.
Дівчині, що з походу його ждала,
Він прихопив сережки золоті,
Що ще недавно вуха прикрашали
Якійсь туркені, зовсім не простій.
Козак вертав з далекого походу
У рідні ним полишені краї,
До хати, що стояла понад бродом,
Коханої і рідної сім’ї.
Не те́рпілося йо́му розказати,
Як вдало він за морем воював
І як «Аман!»кричали супостати,
І Трапезунд спустошений палав.
Вже скоро й брід, а там і рідна хата.
Козак коня пришпорювати став
Аби скоріше рідних обійняти,
Хоч кінь і сам без того поспішав.
Козак піднявсь на берег, на високий,
Внизу за бродом мало буть село.
Але побачив він, що з того боку
Ніяких хат і близько не було.
На тому місці згарища чорніли
І вороння літало навкруги,
А від садів лиш стовбури стриміли
Й траву всю столочили вороги.
Доки козак гуляв за морем синім,
Його селом промчалася орда
І залишились хлопцю-сиротині
Довічні рани – горе і біда.
Від болю стисло серце козакові,
Аж захрустіло в стиснутих руках.
На землю впали везені обнови
І дві сльози скотились по щоках.
Він повернув коня у чисте поле
І їхав, куди кінь буланий ніс,
Поклявшись тоді Богу, що ніколи
Він не простить ординцям своїх сліз
Якщо вже взявся ти козакувати,
За морем щастя нічого шукать,
І нічого на когось дім лишати,
Самому його треба захищать.