Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.02
14:09
Щічки, наче бурячки,
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
Оченята - сонечка,
Усміхається мені
Моя люба донечка.
Зупинилася й сміється,
Втішене серденько,
Бо вітає її зранку
2026.02.02
10:35
Пустельний стадіон. Лиш ти стоїш на ньому,
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
А глядачів нема. Самотній арлекін
Знімає із плечей хронічну втому.
Історія поставлена на кін.
Пустельний стадіон пустельно обіймає
І в душу входить, ніби лицедій.
Мелодія відлюдника-трамваю
2026.02.02
08:56
НедоІсус кремлівський на чолі
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
Своєї зграї. " Честь йому та шана!"
Недоапостоли Росії топлять лій
З дурної пастви внуків Чингісхана.
Країна ефесбешних кріпаків!
Потворна челядь упира старого!
Їм платить чорт із крові п'ятаки
2026.02.02
08:07
Далеке минуле не сниться щоночі:
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
крохмалем волосся, полудою очі,
морозивом день у вікні.
Застуджену душу не гріє кофтина...
На ліжку холоднім старенька дитина —
кирпатим грибочком на пні.
Всміхається мило, кому — невідомо?
2026.02.01
21:27
Очікувано розділяє час
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
минуле і грядуще, а сьогодні
щомиті живемо напередодні
усього, що очікує на нас.
Усяке житіє – відкрита книга,
якою утішатися не слід,
бо сковує усе гарячий лід
війни, хоча скресає крига
2026.02.01
21:08
Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?
2026.02.01
16:33
Не в кожного, мабуть, гуманне серце.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
Байдужі є без співчуття й емоцій.
Їх не хвилює, як кому живеться.
Черстві, бездушні у людськім потоці.
Коли утратили уважність люди?
Куди і як пропала чуйність їхня?
Іде війна, тепер лиш Бог розсудить.
2026.02.01
13:31
біла спальня, чорні штори, пристанційне
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
пішоходи без позлоти, темні крівлі
срібні коні місяцеві, у зіницях
досвіт марить, у розлуці, о блаженство
немає в куті оцім сонця і сяйва
поки чекаю, поки тіні мчать відусіль
2026.02.01
13:03
колись в мене в школі була учілка
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
учілка що очі носила як дві апельсинки
учілка що в неї не рот а справжня каністра
учілка що в ній голова як літаюча тарілка
така ця учілка окаста була і зубаста
що і могла би раптом когось та куснуть
в особливості
2026.02.01
12:19
Старий козак Степан, нарешті помирав.
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
Смерть вже давно до нього, видно, придивлялась,
Життя козацьке обірвати сподівалась.
Та його ангел-охоронець рятував.
Але тоді було у нього вдосталь сил
Аби від Смерті тої клятої відбитись.
Тепер же тільки залиш
2026.02.01
11:43
Знову вітер холодний сніг тремтливий мете.
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
знову спокій дрімотний на душу впаде,
огорне ніжно ковдрою - зимною, теплою,
і приспить колисковою - мрійною, легкою.
І тремтітиме довго на віях сльозинка,
і співатиме кволо у грудях крижинка.
Буде жаліти
2026.02.01
11:29
Я хочу, щоб розверзлася долина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
Щоб світ явив свій потаємний смисл,
Слова постали на незрушній глині,
Відкривши мудрість логосу і числ.
Я хочу, щоб розверзлась серцевина
Усіх страждань і болів нелюдських,
Мов споконвічна неземна провина,
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про полоза
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про полоза
В глибокій балці степовій,
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
