В глибокій балці степовій,
В колючих заростях тернових,
Де з літа кублилося змій,
А взимку килим сніговий,
Що й вибратись не буде змоги,
Як, не дай Боже, забрести,
Жив полоз у норі глибокій.
Навколо аж на три версти
Хто би наважився пройти?
Бо лиш зачує клятий кроки,
Вилазить миттю із нори
І суне навперейми шляхом.
Підніме пащу догори
Аж сиву, бо уже старий
І очі впірить у невдаху,
Що балку ту не оминув,
Хоч, може і казали люди
Та не повірив чи забув,
Та і прямцем собі гайнув,
А шлях прямий легкий не всюди.
Повзе той мій, земля дрижить,
Худоба казиться від ляку.
Хто не з лякливих – побіжить
( Де дітися, як хочеш жить?)
І мчить щодуху неборака.
А змій за ним слідом жене,
Бо ж його спокій потривожив.
Високий камінь омине,
А через вибалок майне,
Здається, що й злетіти може.
Добро, як хто секрета зна,
До сонця кинеться втікати.
Світ сонця змію, як стіна,
Він враз у морок порина,
Засліп і змушений вертати.
Бо дожене, із ніг зіб’є,
В обійми стисне і задушить
Та й тягне у лігво своє.
Там в тернах стільки уже є,
Хто навпростець надумав рушить
А то заляже на шляху
Колодою в траві високій.
Вичікує, як на лиху,
На свою долю хтось страху
Позбудеться. Чекає доки
Той коня мимо пожене,
Хвостом ударить – з ніг збиває.
Стрілою у траві майне,
Немов косою смерть війне
І порятунку вже немає.
А то ухопить в рот хвоста
І котить колесом по полю.
Кінь легкий ( істина свята)
Не утече, хай хоч літа.
Змій невблаганний, наче доля.
Нащо вже браття – козаки
Не знали ніякого страху:
Ні тур, на зграєю вовки,
Ні камені серед ріки,
Ні турки, москалі чи ляхи
Їх не лякали. Лиш один
Змій-полоз страхом серце повнить.
Тож об’їжджав ту балку він –
Козак десь аж за десять гін
Й хрестився: хай Господь боронить.