«Я мушу, царю, висловити вам,
Що добре бачу, як ви безпідставно,
А лише по намовам і пліткам,
Намислили країну мою славну
Всю погубити. Царю, ви нараз
Поставили себе понад закони.
Хоч обіцяли й ви, й царі до вас
Нам привілеї берегти до скону.
Ви роздягли податками народ,
Чию свободу самі визнавали.
А козаків ви від яких щедрот
У болота, немов рабів, загнали
Канал копати,що потрібен вам?
Хіба копати то козацьке діло?
Та найприкріше – заборона нам
Обрати вільно тих, що б ми хотіли,
Над нами верховодили. Віки
Ми так жили і жити хочем далі.
А ви одним лиш помахом руки
У нас святе це право відібрали.
А,замість того, щоби нас могли
Судити наші судді в нашім краї,
Великоруських суддів навели,
Що наших прав і звичаїв не знають
Та й не бажають знати. І весь час
Порушують їх, наче так і треба.
Ви їм дали пригнічувати нас.
Хіба забули, що все з волі неба?
Вас велич сліпить ласкою Його,
Але про суд Його ви геть забули.
Тож дослухайтесь голосу мого,
Щоб не казали потім, що не чули.
Який вам зиск, коли загине тут
Весь мій народ? Яка вам слава буде
Рабами править? Від кайдан і пут
Хіба полюблять кого-небудь люди?
Не краще бути батьком для усіх?
Народ в боргу не лишиться ніколи
І кров проллє для слави і утіх
Свого царя. Ніколи не дозволить
Комусь на вас із кривдою піти.
Я це кажу, хоч знаю, що чекає
Мене за це. Та іншої мети,
Ніж батьківщина вільна, я не знаю.
Нехай кайдани і темниця хай,
Хай я помру там з голоду і спраги,
Але настав мовчання мого край:
Я батьківщину захистити прагну
І говорю від імені її.
Для мене смерть не так страшна,як бачить,
Як гине мій народ. Оті мої
Безправні люди. Серце з того плаче.
Та пам’ятайте, царю,прийде час
І за всі кривди над моїм народом,
Пан над царями запитає вас.
Тоді вам буде виправдатись годі!»