Було за царських, кажуть, ще часів,
Коли селян за кріпаків тримали,
Сікли до смерті, а чи продавали,
Чи то міняли на коней та псів.
Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
Як його звали, то ніхто не знає.
Але був «прогресивним», кажуть, він,
Бо у «Європах» побував колись,
Усякого нового надивився,
Жорстоко із селянами не вівся,
Над книгами ученими трудивсь.
З сім’ї у нього лиш дочка́ була
(Померла жінка, наче, при пологах).
Землі не так багато бу́ло в нього,
Всього чотири, начебто, села.
Він мав маєток, у якому й жив,
Великий парк із садом біля нього.
Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
Хоча наукам різним сам учив.
Така красуня батькова росла!
Вже й молоді сусіди задивлялись,
Підтоптані теж часом прицінялись,
Бо ж і в столиці б між красунь була.
Забув сказати, батько побував,
Поїздив свого часу білим світом,
Багато чого перейнявши звідти,
Свою доньку Віолою назвав.
Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
Чи то в Міланах, чи в других краях.
Та ж «прогресивний» - говорив же я,
Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
Щоправда, нянька, що вже простота,
Язик свій, як то кажуть, не ламала,
Фіалкою дитину називала,
Так у селі казала – хто питав.
І жінка доньку так, як слід гляділа.
І бавила дитя те, як своє,
І порошинці впасти не дає.
Своїх не мала, то ж чуже любила.
І виросла та батькова краса
Висока, горда, всім навкруг на диво,
Вдягалась не багато та красиво.
А що вже руса довгая коса!
В маєтку не любила довго буть.
Щоранку конюх запряга бідарку
І вона їде – холодно чи жарко
Аби повітря вільного вдихнуть.
Та якось з нею трапилась біда:
Десь у багнюці колесо застрягло.
А бідна конячина тягне-тягне,
Але бідарка все сильніш «сіда».
Що їй робити? Тут іде якраз
Якиїсь перехожий по дорозі.
«Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
Давайте, перше винесу я вас».
Ступив в болото і на руки взяв,
Поніс легенько, як пушинку, наче.
А вона в очі оглянула юначі
І, мовби, світ її ураз пропав.
В його блакиті потонула вмить,
Забула взагалі, чого хотіла.
Отак би на руках його сиділа,
Щоб міг її усе життя носить.
Він на сухе її вже опустив,
А вона все ще мріями літає.
Юнак знов до багнюки повертає,
Руками ту бідарку підхопив
І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
Уже стоїть бідарка на сухому.
Вона і каже юнаку отому:
«Кому спасибі маю говорить?»
Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
Миколою батьки мене прозвали».
Та усмішка її зачарувала
Та й чуб же кучерявий на чолі.
«Приходь до парку як зоря зійде,
Обов’язково. Я чекати буду».
«Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
«Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
По аромату. Чуєш, який сильний.
Це мені тато з Франції привіз!
Отож, усі надії на твій ніс».
Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
Коли зоря на небесах зійшла,
Микола вже стояв побіля парку.
Із дня іще в повітрі було парко,
Доносивсь ледве гамір від села.
Юнак пройшов доріжкою і враз
Відчув уже знайомі аромати.
Недовго довелось її шукати.
Вона його побачила, знялась,
Неначе птаха, миттю підлетіла:
«Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
І голосочком ніжним та м’яким
Ще щось до нього тихо шепотіла.
А він до їх слів не дослухавсь,
Лише узяв долоні в свої руки.
Так і стояли. Лише серце стука,
Як то бува, коли хтось закохавсь.
Вони стрічались ледь не кожну ніч,
Про щось собі тихенько гомоніли,
А більш на зорі в небесах гляділи,
Що сяяли, немов мільйони свіч.
Й щасливими від того лиш були,
Що серця стукіт поряд відчували…
Та злії люди якось про те взнали
І панові негайно донесли.
Той розізлився: як кріпак посмів
До його доньки, підлий, залицятись?!
Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
Віолу у кімнаті зачинив.
Миколу ж слугам повелів схопити
Та до маєтку силою вести,
А тут серед подвір’я роздягти
І батогами, як худобу, бити.
А потім хлопця в рекрути віддав
Аби в селі і сліду не лишилось.
Віола і просила, і молилась,
Аби лиш батько хлопця не чіпав.
Усе дарма. Пан батька переміг.
Вона ще довго плакала по тому.
А він не випускав її із дому,
Не дав ступити, навіть, за поріг.
А якось заміж йти їй повелів
За геть старого зовсім генерала.
Вона йому нічого не сказала,
Хоч він чекав від неї гнівних слів.
Вночі ж з вікна спустилася була,
Пішла на річку й кинулася в воду.
Не захотіла дарувати вроду
Тому, кого кохати б не змогла.
І поховали дівчину в парку́.
Хоч батько плакав та що міг змінити,
Доньки́ своєї вже не оживити,
То хоч могилку матиме близьку.
Микола ж у солдатчину попав.
Якраз війна із гірцями велася.
Вона цареві зразу не вдалася:
То наступав, то скоро відступав.
В однім бою Микола у полон
Потрапив до місцевого абрека.
Його у гори завели далеко,
Там ноги закайданено було.
Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
Важкі веліли камені носити,
Щоб схили неприступніші робити.
Й він від зорі і до зорі робив.
А у абрека теж дочка́ була.
Побачила у хлопця очі сині,
Глибокі, мов два озера в долині
І серця свого стримать не змогла.
Приходила, приносила щось їсти,
Щоб батько лише не уздрів того.
Лишала і ховалася бігом,
Хоча здалеку й поглядала, звісно.
Дізнався батько, хтось йому сказав.
Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
«Поглянь, які блакитні очі в нього…»
Привести хлопця батько наказав
І, доки міцно юнака тримали,
Ножем він очі вийняв голубі
Та кинув доньці: «Забери собі,
Коли так сильно до душі припали».
А юнака прогнати геть велів.
Нехай іде, десь у горах загине.
Та доля пожаліла його, видно,
Загін солдат він незабаром стрів…
З сліпого, звісно, ну, який солдат,
Отож його із війська відпустили.
Й пішов він світом в Україну милу.
Вертався із москальщини назад.
Та про Віолу думав увесь час,
Хоч розумів: такий він їй не треба.
Але думки погані гнав від себе…
І десь перед Купалою якраз
Прийшов, нарешті, до своєї хати.
Ступив на рідний стомлено поріг.
І серед хати, мов чужий, застиг.
Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
Як сльози мама виплакала вже
І сина заходилась доглядати:
Вдягла у чисте, стала годувати,
Все цокотіла. А його ж ножем
Питання в серце штрикало постійно.
Аж ось уже не стримався, спитав:
«Як там дочка́ у пана? Все літа?»
«Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
І синові усе розповіла
Про ті чутки, що між людей ходили.
«Але, матусю, де ж її могила?»
«В парку, говорять люди із села».
І він схопився миттю, щоб іти.
«Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
Та чи слова зупинять в його горі?
Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
Але дійшов, доріжкою іде
І раптом чує: аромат знайомий.
І щось таке прокинулося в ньому,
Немов його за руку хтось веде.
Сів у траву біля могилки він,
Провів рукою: квіти якісь, наче,
І аромат від них, аж серце плаче.
І видається, що тут не один.
Вона, Фіалка, поряд біля нього.
І сльози по обличчю потекли…
Ті квіти, що над нею проросли,
Фіалкою назвали після того.