ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.29
00:44
Прагматики романтика ховали.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
У тьмяній тиші мовчазного залу
Стояла грубо зроблена труна.
В труні лежало тіло чоловіка,
В якого не було, принаймні, віку...
Зима і літо, осінь і весна -
Однакового сірого відтінку.
2024.05.29
00:01
Коли про нас напишуть книжку,
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
Нехай це буде пан Ремарк.
Та чи покаже він, як нишком
Встромляли в спини жаннам д'Арк
Ножі весільні генерали
Чи поховальні тамади?
Як землю бомбами орали,
Щоб жати урожай біди
2024.05.28
18:32
Це для тебе усе зрозуміло і тхне банальністю,
Та для неї — світ заходиться радістю...
Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...
Це тобі набридли поети та романтизм...
Та для неї — світ заходиться радістю...
Ти збиваєш рядки мов у термометрі ртутні градуси
Спускаючи до тридцяти п’яти...
Це тобі набридли поети та романтизм...
2024.05.28
17:18
Якийсь старий у подертій свиті
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
З бородою, що обшарпана колючками
На березі ріки каламутної мілкої,
Яку навіть чорні козенята
(Насіння рогатого)
Долають необачно вбрід,
Питав, чи споглядаємо ми очерет,
Що гойдає нестримний вітер.
2024.05.28
14:53
Вагітні музи плодяться щодня,
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.
У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
Плету вервечки слів, неначе віник.
Бісексуал-Пегасик не куня,
У стайні нудно - лізе у корівник.
У нього незвичайні масть і стать,
Давно пора на ковбасу чи в Лету.
Але із ним літати - благодать!
2024.05.28
12:13
Віч-н-віч з минулим у батьківській хаті
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.
Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
лишатися лячно посеред жалів.
Заклякнули стрілками на циферблаті
секунди й години минулих часів.
Щем кігтями шкрябає згоєні рани,
мов привид туманний повзе по стіні.
На ніжні зап'ястки залізні кайдани
2024.05.28
11:47
червня відбудеться 190-й показ легендарної вистави «Швейк»
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!
Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі
за участю зірок Національного театру ім. Івана Франка Богдана Бенюка та Анатолія Хостікоєва.
Двадцять років аншлагів!
Театр Франка. Ми - на балконі.
На сцені - Бенюк і Хостікоєв.
У залі
2024.05.28
10:28
І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та д
2024.05.28
10:02
Коли стогне Дніпро за Шевченковим словом, зневіра
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине
заповзає вужем у найглибші куточки душі
і тоді я мечем убиваю підступного звіра
та спиняю коня, що весь змилений мчить до межі.
Горизонти хиткі вони ближчають з видихом кожним
і яснішим стає журавлине
2024.05.28
08:47
Ірисів полум'я вже загорілось,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.
Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
Ніби Ірида спустилась з небес.
Райдужні в неї божественні крила,
А для землі - подарунок чудес.
Грація, магія, тайна травнева -
Все в оксамитових рисах квіток.
Гама відтінків, мов хвіст павичевий,
2024.05.28
05:15
Краса приваблює помалу,
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.
Хоча такою вічно є, –
За світлі сни світліша далеч
Сріблом і злотом виграє.
Прозріння сповнює до краю,
Від сну пробуджуючи, зір
І по новому відкриває
Все те, що бачив до цих пір.
2024.05.28
00:28
Так буває, що серце бодай у сміливця
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…
Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та з
Може раптом дізнатися, що таке жах.
Не фатально, можливо, але помилився.
І все вийшло не так, як хотіла душа…
Вислизає із рук майже втілена мрія.
Взагалі-то стосунки – неначе зірки,
Що привабливо світять, та з
2024.05.28
00:14
Мене немає в списках сьогодення.
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче п
Мої слова - розпливчасте відлуння
Минулих днів. Занедбані бажання
Перетікли у скривджений талан.
Пишу нікому не потрібну книгу,
Де кожне слово - відголосок туги.
Від'ємне все: натхнення і наснага.
Майбутнє - наче п
2024.05.27
23:44
Коли п. Гундарєв запропонував мені написати таке есе, то перше, що мені спало на думку, це те, що тема трюїстична, збита, сама собою зрозуміла. Але я швидко згадав сьогоденну соціально-політичну ситуацію й змінив своє ставлення. Отже мені, як українцю
2024.05.27
19:03
На згарищі покинутих надій,
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"
Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій.
В руїнах марнославства та обману
Сховали честь і совість під завали,
А далі всіх навчаємо: "Не вір!"
Невже забули, хто ми є такі?
На диво швидко вигоїли рани
На згарищі покинутих надій.
2024.05.27
18:31
Ніколи я не знав такого щастя,
З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.
Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...З роками усе більш тебе люблю!
Які би не спіткали нас напасті --
Переживу усі, переболю.
Перепливу ці океани горя,
Перелечу лелекою у рай.
Лиш будь зі мною, будь зі мною поряд,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.05.20
2024.05.17
2024.04.30
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про нічну фіалку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про нічну фіалку
Було за царських, кажуть, ще часів,
Коли селян за кріпаків тримали,
Сікли до смерті, а чи продавали,
Чи то міняли на коней та псів.
Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
Як його звали, то ніхто не знає.
Але був «прогресивним», кажуть, він,
Бо у «Європах» побував колись,
Усякого нового надивився,
Жорстоко із селянами не вівся,
Над книгами ученими трудивсь.
З сім’ї у нього лиш дочка́ була
(Померла жінка, наче, при пологах).
Землі не так багато бу́ло в нього,
Всього чотири, начебто, села.
Він мав маєток, у якому й жив,
Великий парк із садом біля нього.
Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
Хоча наукам різним сам учив.
Така красуня батькова росла!
Вже й молоді сусіди задивлялись,
Підтоптані теж часом прицінялись,
Бо ж і в столиці б між красунь була.
Забув сказати, батько побував,
Поїздив свого часу білим світом,
Багато чого перейнявши звідти,
Свою доньку Віолою назвав.
Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
Чи то в Міланах, чи в других краях.
Та ж «прогресивний» - говорив же я,
Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
Щоправда, нянька, що вже простота,
Язик свій, як то кажуть, не ламала,
Фіалкою дитину називала,
Так у селі казала – хто питав.
І жінка доньку так, як слід гляділа.
І бавила дитя те, як своє,
І порошинці впасти не дає.
Своїх не мала, то ж чуже любила.
І виросла та батькова краса
Висока, горда, всім навкруг на диво,
Вдягалась не багато та красиво.
А що вже руса довгая коса!
В маєтку не любила довго буть.
Щоранку конюх запряга бідарку
І вона їде – холодно чи жарко
Аби повітря вільного вдихнуть.
Та якось з нею трапилась біда:
Десь у багнюці колесо застрягло.
А бідна конячина тягне-тягне,
Але бідарка все сильніш «сіда».
Що їй робити? Тут іде якраз
Якиїсь перехожий по дорозі.
«Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
Давайте, перше винесу я вас».
Ступив в болото і на руки взяв,
Поніс легенько, як пушинку, наче.
А вона в очі оглянула юначі
І, мовби, світ її ураз пропав.
В його блакиті потонула вмить,
Забула взагалі, чого хотіла.
Отак би на руках його сиділа,
Щоб міг її усе життя носить.
Він на сухе її вже опустив,
А вона все ще мріями літає.
Юнак знов до багнюки повертає,
Руками ту бідарку підхопив
І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
Уже стоїть бідарка на сухому.
Вона і каже юнаку отому:
«Кому спасибі маю говорить?»
Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
Миколою батьки мене прозвали».
Та усмішка її зачарувала
Та й чуб же кучерявий на чолі.
«Приходь до парку як зоря зійде,
Обов’язково. Я чекати буду».
«Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
«Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
По аромату. Чуєш, який сильний.
Це мені тато з Франції привіз!
Отож, усі надії на твій ніс».
Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
Коли зоря на небесах зійшла,
Микола вже стояв побіля парку.
Із дня іще в повітрі було парко,
Доносивсь ледве гамір від села.
Юнак пройшов доріжкою і враз
Відчув уже знайомі аромати.
Недовго довелось її шукати.
Вона його побачила, знялась,
Неначе птаха, миттю підлетіла:
«Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
І голосочком ніжним та м’яким
Ще щось до нього тихо шепотіла.
А він до їх слів не дослухавсь,
Лише узяв долоні в свої руки.
Так і стояли. Лише серце стука,
Як то бува, коли хтось закохавсь.
Вони стрічались ледь не кожну ніч,
Про щось собі тихенько гомоніли,
А більш на зорі в небесах гляділи,
Що сяяли, немов мільйони свіч.
Й щасливими від того лиш були,
Що серця стукіт поряд відчували…
Та злії люди якось про те взнали
І панові негайно донесли.
Той розізлився: як кріпак посмів
До його доньки, підлий, залицятись?!
Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
Віолу у кімнаті зачинив.
Миколу ж слугам повелів схопити
Та до маєтку силою вести,
А тут серед подвір’я роздягти
І батогами, як худобу, бити.
А потім хлопця в рекрути віддав
Аби в селі і сліду не лишилось.
Віола і просила, і молилась,
Аби лиш батько хлопця не чіпав.
Усе дарма. Пан батька переміг.
Вона ще довго плакала по тому.
А він не випускав її із дому,
Не дав ступити, навіть, за поріг.
А якось заміж йти їй повелів
За геть старого зовсім генерала.
Вона йому нічого не сказала,
Хоч він чекав від неї гнівних слів.
Вночі ж з вікна спустилася була,
Пішла на річку й кинулася в воду.
Не захотіла дарувати вроду
Тому, кого кохати б не змогла.
І поховали дівчину в парку́.
Хоч батько плакав та що міг змінити,
Доньки́ своєї вже не оживити,
То хоч могилку матиме близьку.
Микола ж у солдатчину попав.
Якраз війна із гірцями велася.
Вона цареві зразу не вдалася:
То наступав, то скоро відступав.
В однім бою Микола у полон
Потрапив до місцевого абрека.
Його у гори завели далеко,
Там ноги закайданено було.
Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
Важкі веліли камені носити,
Щоб схили неприступніші робити.
Й він від зорі і до зорі робив.
А у абрека теж дочка́ була.
Побачила у хлопця очі сині,
Глибокі, мов два озера в долині
І серця свого стримать не змогла.
Приходила, приносила щось їсти,
Щоб батько лише не уздрів того.
Лишала і ховалася бігом,
Хоча здалеку й поглядала, звісно.
Дізнався батько, хтось йому сказав.
Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
«Поглянь, які блакитні очі в нього…»
Привести хлопця батько наказав
І, доки міцно юнака тримали,
Ножем він очі вийняв голубі
Та кинув доньці: «Забери собі,
Коли так сильно до душі припали».
А юнака прогнати геть велів.
Нехай іде, десь у горах загине.
Та доля пожаліла його, видно,
Загін солдат він незабаром стрів…
З сліпого, звісно, ну, який солдат,
Отож його із війська відпустили.
Й пішов він світом в Україну милу.
Вертався із москальщини назад.
Та про Віолу думав увесь час,
Хоч розумів: такий він їй не треба.
Але думки погані гнав від себе…
І десь перед Купалою якраз
Прийшов, нарешті, до своєї хати.
Ступив на рідний стомлено поріг.
І серед хати, мов чужий, застиг.
Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
Як сльози мама виплакала вже
І сина заходилась доглядати:
Вдягла у чисте, стала годувати,
Все цокотіла. А його ж ножем
Питання в серце штрикало постійно.
Аж ось уже не стримався, спитав:
«Як там дочка́ у пана? Все літа?»
«Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
І синові усе розповіла
Про ті чутки, що між людей ходили.
«Але, матусю, де ж її могила?»
«В парку, говорять люди із села».
І він схопився миттю, щоб іти.
«Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
Та чи слова зупинять в його горі?
Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
Але дійшов, доріжкою іде
І раптом чує: аромат знайомий.
І щось таке прокинулося в ньому,
Немов його за руку хтось веде.
Сів у траву біля могилки він,
Провів рукою: квіти якісь, наче,
І аромат від них, аж серце плаче.
І видається, що тут не один.
Вона, Фіалка, поряд біля нього.
І сльози по обличчю потекли…
Ті квіти, що над нею проросли,
Фіалкою назвали після того.
Коли селян за кріпаків тримали,
Сікли до смерті, а чи продавали,
Чи то міняли на коней та псів.
Жив тоді, кажуть, поміщи́к один,
В Черкащині чи то в Полтавськім краї.
Як його звали, то ніхто не знає.
Але був «прогресивним», кажуть, він,
Бо у «Європах» побував колись,
Усякого нового надивився,
Жорстоко із селянами не вівся,
Над книгами ученими трудивсь.
З сім’ї у нього лиш дочка́ була
(Померла жінка, наче, при пологах).
Землі не так багато бу́ло в нього,
Всього чотири, начебто, села.
Він мав маєток, у якому й жив,
Великий парк із садом біля нього.
Для дочки, кажуть, не жалів нічого,
Хоча наукам різним сам учив.
Така красуня батькова росла!
Вже й молоді сусіди задивлялись,
Підтоптані теж часом прицінялись,
Бо ж і в столиці б між красунь була.
Забув сказати, батько побував,
Поїздив свого часу білим світом,
Багато чого перейнявши звідти,
Свою доньку Віолою назвав.
Бо, кажуть, модно так було в Парижах,
Чи то в Міланах, чи в других краях.
Та ж «прогресивний» - говорив же я,
Неда́рма ж звідти понавозив кни́жок.
Щоправда, нянька, що вже простота,
Язик свій, як то кажуть, не ламала,
Фіалкою дитину називала,
Так у селі казала – хто питав.
І жінка доньку так, як слід гляділа.
І бавила дитя те, як своє,
І порошинці впасти не дає.
Своїх не мала, то ж чуже любила.
І виросла та батькова краса
Висока, горда, всім навкруг на диво,
Вдягалась не багато та красиво.
А що вже руса довгая коса!
В маєтку не любила довго буть.
Щоранку конюх запряга бідарку
І вона їде – холодно чи жарко
Аби повітря вільного вдихнуть.
Та якось з нею трапилась біда:
Десь у багнюці колесо застрягло.
А бідна конячина тягне-тягне,
Але бідарка все сильніш «сіда».
Що їй робити? Тут іде якраз
Якиїсь перехожий по дорозі.
«Що,пані, мабуть, вибратись не в змозі?
Давайте, перше винесу я вас».
Ступив в болото і на руки взяв,
Поніс легенько, як пушинку, наче.
А вона в очі оглянула юначі
І, мовби, світ її ураз пропав.
В його блакиті потонула вмить,
Забула взагалі, чого хотіла.
Отак би на руках його сиділа,
Щоб міг її усе життя носить.
Він на сухе її вже опустив,
А вона все ще мріями літає.
Юнак знов до багнюки повертає,
Руками ту бідарку підхопив
І вйокнув. Кінь рвонувся і за мить
Уже стоїть бідарка на сухому.
Вона і каже юнаку отому:
«Кому спасибі маю говорить?»
Юнак всміхнувся: «Я коваль в селі.
Миколою батьки мене прозвали».
Та усмішка її зачарувала
Та й чуб же кучерявий на чолі.
«Приходь до парку як зоря зійде,
Обов’язково. Я чекати буду».
«Та ж парк великий! Де шукати? Всюди?»
«Та не хвилюйся. Ти мене знайде́ш
По аромату. Чуєш, який сильний.
Це мені тато з Франції привіз!
Отож, усі надії на твій ніс».
Всміхнулася: «До вечора ти вільний».
Коли зоря на небесах зійшла,
Микола вже стояв побіля парку.
Із дня іще в повітрі було парко,
Доносивсь ледве гамір від села.
Юнак пройшов доріжкою і враз
Відчув уже знайомі аромати.
Недовго довелось її шукати.
Вона його побачила, знялась,
Неначе птаха, миттю підлетіла:
«Я так чекала! Ти прийшов-таки!»
І голосочком ніжним та м’яким
Ще щось до нього тихо шепотіла.
А він до їх слів не дослухавсь,
Лише узяв долоні в свої руки.
Так і стояли. Лише серце стука,
Як то бува, коли хтось закохавсь.
Вони стрічались ледь не кожну ніч,
Про щось собі тихенько гомоніли,
А більш на зорі в небесах гляділи,
Що сяяли, немов мільйони свіч.
Й щасливими від того лиш були,
Що серця стукіт поряд відчували…
Та злії люди якось про те взнали
І панові негайно донесли.
Той розізлився: як кріпак посмів
До його доньки, підлий, залицятись?!
Сусідам, не дай Бог, про те дізнатись.
Віолу у кімнаті зачинив.
Миколу ж слугам повелів схопити
Та до маєтку силою вести,
А тут серед подвір’я роздягти
І батогами, як худобу, бити.
А потім хлопця в рекрути віддав
Аби в селі і сліду не лишилось.
Віола і просила, і молилась,
Аби лиш батько хлопця не чіпав.
Усе дарма. Пан батька переміг.
Вона ще довго плакала по тому.
А він не випускав її із дому,
Не дав ступити, навіть, за поріг.
А якось заміж йти їй повелів
За геть старого зовсім генерала.
Вона йому нічого не сказала,
Хоч він чекав від неї гнівних слів.
Вночі ж з вікна спустилася була,
Пішла на річку й кинулася в воду.
Не захотіла дарувати вроду
Тому, кого кохати б не змогла.
І поховали дівчину в парку́.
Хоч батько плакав та що міг змінити,
Доньки́ своєї вже не оживити,
То хоч могилку матиме близьку.
Микола ж у солдатчину попав.
Якраз війна із гірцями велася.
Вона цареві зразу не вдалася:
То наступав, то скоро відступав.
В однім бою Микола у полон
Потрапив до місцевого абрека.
Його у гори завели далеко,
Там ноги закайданено було.
Йому, щоб хліб лише дарма не їв,
Важкі веліли камені носити,
Щоб схили неприступніші робити.
Й він від зорі і до зорі робив.
А у абрека теж дочка́ була.
Побачила у хлопця очі сині,
Глибокі, мов два озера в долині
І серця свого стримать не змогла.
Приходила, приносила щось їсти,
Щоб батько лише не уздрів того.
Лишала і ховалася бігом,
Хоча здалеку й поглядала, звісно.
Дізнався батько, хтось йому сказав.
Спитав: «Що в ньому ти знайшла такого?»
«Поглянь, які блакитні очі в нього…»
Привести хлопця батько наказав
І, доки міцно юнака тримали,
Ножем він очі вийняв голубі
Та кинув доньці: «Забери собі,
Коли так сильно до душі припали».
А юнака прогнати геть велів.
Нехай іде, десь у горах загине.
Та доля пожаліла його, видно,
Загін солдат він незабаром стрів…
З сліпого, звісно, ну, який солдат,
Отож його із війська відпустили.
Й пішов він світом в Україну милу.
Вертався із москальщини назад.
Та про Віолу думав увесь час,
Хоч розумів: такий він їй не треба.
Але думки погані гнав від себе…
І десь перед Купалою якраз
Прийшов, нарешті, до своєї хати.
Ступив на рідний стомлено поріг.
І серед хати, мов чужий, застиг.
Чужий…Бо ледь впізнала, навіть, мати.
Як сльози мама виплакала вже
І сина заходилась доглядати:
Вдягла у чисте, стала годувати,
Все цокотіла. А його ж ножем
Питання в серце штрикало постійно.
Аж ось уже не стримався, спитав:
«Як там дочка́ у пана? Все літа?»
«Ні, не літа, синочку. Вже покійна».
І синові усе розповіла
Про ті чутки, що між людей ходили.
«Але, матусю, де ж її могила?»
«В парку, говорять люди із села».
І він схопився миттю, щоб іти.
«Куди ж ти сину, ніч уже надворі».
Та чи слова зупинять в його горі?
Сліпому, звісно, спробуй-но знайти.
Але дійшов, доріжкою іде
І раптом чує: аромат знайомий.
І щось таке прокинулося в ньому,
Немов його за руку хтось веде.
Сів у траву біля могилки він,
Провів рукою: квіти якісь, наче,
І аромат від них, аж серце плаче.
І видається, що тут не один.
Вона, Фіалка, поряд біля нього.
І сльози по обличчю потекли…
Ті квіти, що над нею проросли,
Фіалкою назвали після того.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію