ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що не може, промовити.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про сову
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про сову
Вкладає мама сина свого спати,
Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
Бо ж треба йому казку розказати,
Яку дитина з вечора просила.
Та ледве мама рота розтулила,
Як з вулиці доне́слись крики дивні:
Якась істота «ухала» щосили,
Що аж, звичайно, налякала сина.
«Що то, матусю? Я його боюся!»
«Не бійся, синку, то сова гукає».
А хлопчик руки тягне до матусі:
«Що це сова? Чого воно шукає?»
«Сова – то птаха, що живе у лісі.
Вона вночі літає полювати».
«А звідки сови, матінко, взялися?
Не хочу казку, хочу про те знати!»
«Ну, добре, синку. Розкажу тобі я.
Але ти ляж, заплющуй оченята.
Давай, я гарно ковдрою укрию
Та і почну тоді розповідати.
Було то, кажуть, у часи далекі.
В селі одному жіночка жила.
Жилося їй, як і усім, нелегко
В хатинці на околиці села.
Був чоловік та на війні загинув,
Не знала, навіть, у краях яких
Отож одна виховувала сина
Та не жаліла зовсім сил своїх.
І на городі тяжко працювала,
І в хаті метушилася одна.
Достатків, звісно, ніяких не мала
Та зовсім не жалілася вона.
Всі свої сили в сина укладала,
Не панькала, привчала до всього.
А, як підріс, то вже і поміч мала,
Хоч яка поміч з малюка того.
Але дивилась, як росте дитина
На батька схожа, начебто, усім.
Молила Бога кожен день за сина,
За щастя, що прийшло у її дім.
Просила в Бога йому гарну долю,
Щоб не зустрів біди він на шляху,
Щоб смерть його не перестріла в полі
І щоб хворобу Бог відвів лиху.
Не помогло… Якось одної ночі
Орда зі степу вдерлася в село.
Хто похопився, той до лісу скочив,
Але таких багато не було.
Кого татарські шаблі порубали,
Кого аркани міцно затягли.
Синочка в жінки силоміць забрали,
Їй чимсь важким по голові дали.
Коли вона уже прийшла до тями,
В селі живих нікого не було.
Від хат лишились лише сірі плями.
Згоріло майже повністю село.
Вона звелася, сина стала звати.
Але ніхто не одізвавсь на крик.
Тоді до лісу кинулась шукати,
В один метнулась, тоді інший бік.
Як зрозуміла, що дарма шукає,
То подалася по сліду орди.
А та по сте́пу чимскоріш втікає,
Широкі залишаючи сліди.
По тих слідах вона і подалася.
Ішла ночами, доки спить орда.
Де тільки сила в неї узялася,
Бо ж з їжі – дикі ягоди й вода.
Але ішла та Бога все молила.
Аби він їй в дорозі допоміг.
Та все жаліла, що не має крила –
Уже б догнала нелюдів отих.
Ішла усе і падала, й вставала.
Вже в неї сил, здавалося, нема.
Але земля їй сили надавала,
Надії подих на ногах тримав.
Коли вже зовсім вибилася з сили,
Лежала в нічній темряві одна
Й відчула: в неї виростають крила.
Перетворилась на сову вона.
Тепер ночами птаха скрізь літає
Та все синочка милого шука.
Його отими криками гукає,
Хоч ними, часом, діточок ляка.
Шукає досі сина свого ненька.
Не вгомониться, доки не знайшла».
Прислухалася: син сопе тихенько.
Поправила подушку та й пішла.
Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
Бо ж треба йому казку розказати,
Яку дитина з вечора просила.
Та ледве мама рота розтулила,
Як з вулиці доне́слись крики дивні:
Якась істота «ухала» щосили,
Що аж, звичайно, налякала сина.
«Що то, матусю? Я його боюся!»
«Не бійся, синку, то сова гукає».
А хлопчик руки тягне до матусі:
«Що це сова? Чого воно шукає?»
«Сова – то птаха, що живе у лісі.
Вона вночі літає полювати».
«А звідки сови, матінко, взялися?
Не хочу казку, хочу про те знати!»
«Ну, добре, синку. Розкажу тобі я.
Але ти ляж, заплющуй оченята.
Давай, я гарно ковдрою укрию
Та і почну тоді розповідати.
Було то, кажуть, у часи далекі.
В селі одному жіночка жила.
Жилося їй, як і усім, нелегко
В хатинці на околиці села.
Був чоловік та на війні загинув,
Не знала, навіть, у краях яких
Отож одна виховувала сина
Та не жаліла зовсім сил своїх.
І на городі тяжко працювала,
І в хаті метушилася одна.
Достатків, звісно, ніяких не мала
Та зовсім не жалілася вона.
Всі свої сили в сина укладала,
Не панькала, привчала до всього.
А, як підріс, то вже і поміч мала,
Хоч яка поміч з малюка того.
Але дивилась, як росте дитина
На батька схожа, начебто, усім.
Молила Бога кожен день за сина,
За щастя, що прийшло у її дім.
Просила в Бога йому гарну долю,
Щоб не зустрів біди він на шляху,
Щоб смерть його не перестріла в полі
І щоб хворобу Бог відвів лиху.
Не помогло… Якось одної ночі
Орда зі степу вдерлася в село.
Хто похопився, той до лісу скочив,
Але таких багато не було.
Кого татарські шаблі порубали,
Кого аркани міцно затягли.
Синочка в жінки силоміць забрали,
Їй чимсь важким по голові дали.
Коли вона уже прийшла до тями,
В селі живих нікого не було.
Від хат лишились лише сірі плями.
Згоріло майже повністю село.
Вона звелася, сина стала звати.
Але ніхто не одізвавсь на крик.
Тоді до лісу кинулась шукати,
В один метнулась, тоді інший бік.
Як зрозуміла, що дарма шукає,
То подалася по сліду орди.
А та по сте́пу чимскоріш втікає,
Широкі залишаючи сліди.
По тих слідах вона і подалася.
Ішла ночами, доки спить орда.
Де тільки сила в неї узялася,
Бо ж з їжі – дикі ягоди й вода.
Але ішла та Бога все молила.
Аби він їй в дорозі допоміг.
Та все жаліла, що не має крила –
Уже б догнала нелюдів отих.
Ішла усе і падала, й вставала.
Вже в неї сил, здавалося, нема.
Але земля їй сили надавала,
Надії подих на ногах тримав.
Коли вже зовсім вибилася з сили,
Лежала в нічній темряві одна
Й відчула: в неї виростають крила.
Перетворилась на сову вона.
Тепер ночами птаха скрізь літає
Та все синочка милого шука.
Його отими криками гукає,
Хоч ними, часом, діточок ляка.
Шукає досі сина свого ненька.
Не вгомониться, доки не знайшла».
Прислухалася: син сопе тихенько.
Поправила подушку та й пішла.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію