Вкладає мама сина свого спати,
Гарненько вкрила і на ліжко сіла,
Бо ж треба йому казку розказати,
Яку дитина з вечора просила.
Та ледве мама рота розтулила,
Як з вулиці доне́слись крики дивні:
Якась істота «ухала» щосили,
Що аж, звичайно, налякала сина.
«Що то, матусю? Я його боюся!»
«Не бійся, синку, то сова гукає».
А хлопчик руки тягне до матусі:
«Що це сова? Чого воно шукає?»
«Сова – то птаха, що живе у лісі.
Вона вночі літає полювати».
«А звідки сови, матінко, взялися?
Не хочу казку, хочу про те знати!»
«Ну, добре, синку. Розкажу тобі я.
Але ти ляж, заплющуй оченята.
Давай, я гарно ковдрою укрию
Та і почну тоді розповідати.
Було то, кажуть, у часи далекі.
В селі одному жіночка жила.
Жилося їй, як і усім, нелегко
В хатинці на околиці села.
Був чоловік та на війні загинув,
Не знала, навіть, у краях яких
Отож одна виховувала сина
Та не жаліла зовсім сил своїх.
І на городі тяжко працювала,
І в хаті метушилася одна.
Достатків, звісно, ніяких не мала
Та зовсім не жалілася вона.
Всі свої сили в сина укладала,
Не панькала, привчала до всього.
А, як підріс, то вже і поміч мала,
Хоч яка поміч з малюка того.
Але дивилась, як росте дитина
На батька схожа, начебто, усім.
Молила Бога кожен день за сина,
За щастя, що прийшло у її дім.
Просила в Бога йому гарну долю,
Щоб не зустрів біди він на шляху,
Щоб смерть його не перестріла в полі
І щоб хворобу Бог відвів лиху.
Не помогло… Якось одної ночі
Орда зі степу вдерлася в село.
Хто похопився, той до лісу скочив,
Але таких багато не було.
Кого татарські шаблі порубали,
Кого аркани міцно затягли.
Синочка в жінки силоміць забрали,
Їй чимсь важким по голові дали.
Коли вона уже прийшла до тями,
В селі живих нікого не було.
Від хат лишились лише сірі плями.
Згоріло майже повністю село.
Вона звелася, сина стала звати.
Але ніхто не одізвавсь на крик.
Тоді до лісу кинулась шукати,
В один метнулась, тоді інший бік.
Як зрозуміла, що дарма шукає,
То подалася по сліду орди.
А та по сте́пу чимскоріш втікає,
Широкі залишаючи сліди.
По тих слідах вона і подалася.
Ішла ночами, доки спить орда.
Де тільки сила в неї узялася,
Бо ж з їжі – дикі ягоди й вода.
Але ішла та Бога все молила.
Аби він їй в дорозі допоміг.
Та все жаліла, що не має крила –
Уже б догнала нелюдів отих.
Ішла усе і падала, й вставала.
Вже в неї сил, здавалося, нема.
Але земля їй сили надавала,
Надії подих на ногах тримав.
Коли вже зовсім вибилася з сили,
Лежала в нічній темряві одна
Й відчула: в неї виростають крила.
Перетворилась на сову вона.
Тепер ночами птаха скрізь літає
Та все синочка милого шука.
Його отими криками гукає,
Хоч ними, часом, діточок ляка.
Шукає досі сина свого ненька.
Не вгомониться, доки не знайшла».
Прислухалася: син сопе тихенько.
Поправила подушку та й пішла.