Що не кажіть, а древні-таки вміли
Робити гарні речі на віки.
Випадок пригадався ось який.
В Єгипті археологи робили
В гробниці фараона, чи жони,
Чи матері його. То не важливо.
Знайшли, між іншим, три стільці красиві
У склепі поховальному вони.
Із дерева червоного різьбле́ні,
Покриті позолотою. Таких
На показ, навіть, виставить не гріх
У залі найпрестижнішім музейнім.
І от якось-таки одного дня
У склепі археологи трудились,
Де лише три стільці оті й лишились.
Зайшла стара вже жіночка одна.
Така – при тілі, ледве в двері впхалась.
Впізнали вчені – то вдова була
Наполеона Третього. Жила
Вона в Єгипті, бо тут лікувалась.
Вони зустріли з шаною її,
Повибачались – ніде посадити,
А вона склеп устигла розглядіти
І каже: «Як, аж он стілець стоїть!?»
Не встигли вчені ще відкрити рот,
Як вона важко на стілець упала.
Учені перелякано чекали,
Що той стілець розвалиться от-от.
Стілець жаліли та й бабусю – ось,
Як вона раптом на уламки гепне.
Ще, не дай Бог, у цьому склепі й репне!?
Але на диво, якось обійшлось.
Стілець лиш рипнув та лишився цілий,
Немов йому не кілька тисяч літ.
Утерли вчені свій холодний піт,
Хоч далі перелякано гляділи.
Імператриця ж зве́ла сиві брови
І мовила: «Ну, хлопці, ви й чудні.
Чого це ви завмерли мовчазні?
Із вас, мабуть, не витягти ні слова?!»