Над морем поздіймалися вітрила
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!

Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.

Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.

Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…

Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.

Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…

28 листопада 1998 р., Київ

Буріме

* * *
Усі вітри націлились в вітрила,
і билися в них вдень і серед ночі.
З вітрами тими хвиля говорила,
а риби, мовчки вирячили очі.

Чому вітрам не вистачало моря?
Питання це не покидало мене.
Чому б їм хвилі не здіймать прозорі?..
Дивлюсь на море синє… чи зелене.

Питання є. Відповідати хвиля
чи стане? Їй би треба мати спокій –
цього не дасть вітрів багатокрилля.
До відповіді кілометри й кроки.

Вітри колишуть хвилю, наче ляльку,
хоч трохи і не добирають балів.
А корабель, неначе тріска-скалка,
собі не знайде місця в цьому шквалі.

І він чекає на найбільшу бурю,
яка від корабля захоче крові.
А я не бурю, тишу розцілую.
Не буря – тиша вимога́ любові.

А хвилі б’ють і б’ють по узбережжю,
морських рослин даруючи пелюстки.
Але ж любов насильству не належить,
і хто за квіти прийме ці молюски?

Тихон Животоков

* * *
Вітрам в обійми кинулись вітрила.
На це дивились зірки серед ночі.
Ніч про любов зіркам тим говорила,
а зірки ночі дарували очі.

Ніч очі не відводила від моря.
Ти ж очі не відводила від мене –
такі зелені і такі прозорі.
І все було прозоре і зелене.

Ласкаво берег лоскотала хвиля.
Від ласки берег не просився в спокій.
Зняла любов своє багатокрилля
над ними. Десь вже прокидались кроки.

І десь дитина колихала ляльку,
чекала дівчина казкових балів.
Чиясь дружина: відгукнися, скалка,
гукала. – Стріне чоловіка в шквалі.

Занурити його жадає в бурю,
бажаючи добути з носа крові…
У нас не буде так – я розцілую
кохану. Не відпустимо любові

від себе. Ми йдемо по узбережжю,
і сипляться до наших ніг пелюстки…
Майбутнє наше нам обом належить,
та ми відкриті… Ми ж бо не молюски.

Аскольд Ізкієв

* * *
Немає вітру… Хто надме вітрила?
Зірок немає і не видно ночі…
Я про любов тобі не говорила.
Ти поряд – закриваю серце й очі.

Мені не вистачає вітру з моря.
Тебе благаю я: "Іди від мене",
але даремно сльози ллю прозорі,
і від журби все навкруги зелене.

Відраза напливає, наче хвиля.
Здається, що пішов назавжди спокій,
і тільки мошкари багатокрилля
над нами… Розумом рахую кроки.

В думках іду від тебе… З мене ляльку
ти не роби…. І шторм в дванадцять балів
цьому зарадити не зможе. Я – не скалка,
щоб згинути в твоїй любові шквалі.

Не насувай любові тої бурю
і не залякуй тим, що хочеш крові.
Я іншого від серця розцілую
і іншому признаюся в любові.

Ми підемо з ним вдвох по узбережжю,
і з наших квітів не впадуть пелюстки…
Ні, не тобі моя любов належить,
для тебе я закрита, мов молюски.

Ольга Діденко- Шипкова