Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Над морем поздіймалися вітрила…
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!
Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.
Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.
Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…
Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.
Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…
28 листопада 1998 р., Київ
Буріме
* * *
Усі вітри націлились в вітрила,
і билися в них вдень і серед ночі.
З вітрами тими хвиля говорила,
а риби, мовчки вирячили очі.
Чому вітрам не вистачало моря?
Питання це не покидало мене.
Чому б їм хвилі не здіймать прозорі?..
Дивлюсь на море синє… чи зелене.
Питання є. Відповідати хвиля
чи стане? Їй би треба мати спокій –
цього не дасть вітрів багатокрилля.
До відповіді кілометри й кроки.
Вітри колишуть хвилю, наче ляльку,
хоч трохи і не добирають балів.
А корабель, неначе тріска-скалка,
собі не знайде місця в цьому шквалі.
І він чекає на найбільшу бурю,
яка від корабля захоче крові.
А я не бурю, тишу розцілую.
Не буря – тиша вимога́ любові.
А хвилі б’ють і б’ють по узбережжю,
морських рослин даруючи пелюстки.
Але ж любов насильству не належить,
і хто за квіти прийме ці молюски?
Тихон Животоков
* * *
Вітрам в обійми кинулись вітрила.
На це дивились зірки серед ночі.
Ніч про любов зіркам тим говорила,
а зірки ночі дарували очі.
Ніч очі не відводила від моря.
Ти ж очі не відводила від мене –
такі зелені і такі прозорі.
І все було прозоре і зелене.
Ласкаво берег лоскотала хвиля.
Від ласки берег не просився в спокій.
Зняла любов своє багатокрилля
над ними. Десь вже прокидались кроки.
І десь дитина колихала ляльку,
чекала дівчина казкових балів.
Чиясь дружина: відгукнися, скалка,
гукала. – Стріне чоловіка в шквалі.
Занурити його жадає в бурю,
бажаючи добути з носа крові…
У нас не буде так – я розцілую
кохану. Не відпустимо любові
від себе. Ми йдемо по узбережжю,
і сипляться до наших ніг пелюстки…
Майбутнє наше нам обом належить,
та ми відкриті… Ми ж бо не молюски.
Аскольд Ізкієв
* * *
Немає вітру… Хто надме вітрила?
Зірок немає і не видно ночі…
Я про любов тобі не говорила.
Ти поряд – закриваю серце й очі.
Мені не вистачає вітру з моря.
Тебе благаю я: "Іди від мене",
але даремно сльози ллю прозорі,
і від журби все навкруги зелене.
Відраза напливає, наче хвиля.
Здається, що пішов назавжди спокій,
і тільки мошкари багатокрилля
над нами… Розумом рахую кроки.
В думках іду від тебе… З мене ляльку
ти не роби…. І шторм в дванадцять балів
цьому зарадити не зможе. Я – не скалка,
щоб згинути в твоїй любові шквалі.
Не насувай любові тої бурю
і не залякуй тим, що хочеш крові.
Я іншого від серця розцілую
і іншому признаюся в любові.
Ми підемо з ним вдвох по узбережжю,
і з наших квітів не впадуть пелюстки…
Ні, не тобі моя любов належить,
для тебе я закрита, мов молюски.
Ольга Діденко- Шипкова
Контекст : "Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 174
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
