Поїхав я у гості до знайомих
В село на лівім березі Дніпра.
Щоб не сидіти, паритися вдома,
То зранку вудки і підсаку брав,
На річку йшов, щоб рибу половити.
Поки знайомі на роботі десь,
Я міг собі спокійно відпочити,
День просиді́ти з вудкою хоч весь.
Спочину сам від міста і роботи
Та і додому рибки принесу.
А їм поїсти свіжої в охоту,
Не те, що магазинну ковбасу.
Якось сиджу. Щось не клює ізранку.
На поплавець дивитися втомивсь.
Аж бачу поряд дядька-небораку,
Що теж дарма на поплавці дививсь.
Мабуть, у риби вихідний сьогодні,
Коли у нього й в мене не клює.
Хоча, можливо, винна в тім погода –
Ще ранок, а вже сонечко «дає».
Залишив вудки, підійшов до нього,
Чемненько ще здалеку привітав.
Питаю: «Як живете?» «Слава Богу!»
«Що, не клює?»- для слова запитав.
«Та бачиш сам!- і щиро посміхнувся.-
Сідай, посидим та погомоним!»
Я ще на свої вудки озирнувся.
«Та, будеш оком позирать одним!»
А дядько, видно зразу, балакучий,
Уже втомився сам-один сидіть.
І бачу, як бажання його мучить
Аби з ким-небудь хоч погомоніть.
Тож вчасно я, як кажуть, нагодився.
Присівши коло дядька на траву,
«Оце ж Дніпро?»- спитав я для годиться.
Хоч знав і сам: знайомі ж тут живуть.
Та дядьку, видно, того лише й треба.
«Так, це Дніпро. А далі он – Десна.
Дніпро її притягує до себе,
До моря разом з ним біжить вона.
Десна тому, що справа упадає
В Дніпро. Десниця – права то рука…»
«Чекай-чекай, щось тут не співпадає…
Це ж лівий берег?! Як же то ріка
Впадає справа?» «То вже як поглянуть.
Якщо дивитись з Києва – то так.
Цю ж назву річці ще дали поляни,
А, може, ті, хто жив до них. Однак,
Вони на світ по іншому дивились:
Хто як побачив, той так і назвав».
«Тепер спасибі, дядьку, зрозуміло,
Я про таке й уявлення не мав.
А от скажіть, бо я, на жаль, не знаю:
А справа річка у Дніпро тече?
Не та дрібнота. На увазі маю
Десні я рівню чи то й більшу ще».
«Та ж Прип’ять вище у Дніпро впадає,
Ще, навіть, більша аніж ця Десна.
Отак з Полісся воду всю збирає
І до Дніпра чимдуж несе вона».
«Хм. Прип’ять – назва трохи дивна, наче.
Цікаво: хто й коли отак назвав?»
«Ти що тут бачиш дивного, юначе?
Звичайна…Ти легенду не чував?»
«А є легенда?» «Звісно, як не бути.
У нас про все навкруг легенди є».
«Хотілось би, як не секрет, почути».
Уздрівши зацікавлення моє,
Розправив дядько чомусь свої плечі,
Мов камені вантажити зібравсь.
«Ти про Потоп всесвітній чув, до речі?
Як рід людський від Ноя знов почавсь.
Так от, ввійшли у береги всі води,
Річки у своїх руслах потекли.
Поволі відродилася природа,
Розселюватись люди почали.
Вони займали нові землі й нові,
Набудували сіл нових і міст.
Стада й отари розвели здорові.
Уже взялися корчувати ліс
Аби орати й землі засівати.
Тоді й в Полісся люди забрели.
А чому й ні? Земля кругом багата.
Рубали ліс, міста свої звели.
І все ішло, здавалося б, чудово.
Та незабаром в край біда прийшла.
Одна з річок післяпотопних, нових
До моря шлях шукала й не знайшла.
Зібрала воду із річок маленьких,
А куди діти – того і не зна.
Тож стала розливатись потихеньку,
Просочуватись крізь грунти вона.
Родючі землі болотами стали,
В багні тонули села і міста.
Що з тим робити – люди і не знали:
Були поля, а стали болота.
А що з болота виростити можна?
Став голод усе більше допікать.
Зверталась до богів родина кожна,
Просила поміч їм у тому дать.
Нарешті голоси дійшли до Рода,
Він між богів тоді був головним.
І стало йому люду того шкода,
Хоча й не знає, що робити з тим.
Отож Даждьбога якось викликає
І каже: «Синку, вийди та пройдись.
Поглянь, що то за річка там блукає
Та з нею вже на місці розберись.
Як знайдеш, до Дніпра тягни блукачку
І там припни, голубоньку, її…»
«Все зрозумів! Знайти й прип’яти, значить».
Пішов шукати річки він тії.
Іде землею поки що сухою,
Спиняється аби в людей спитать:
«Чи не стрічали річки тут такої,
Що розлилася? Рід велів прип’ять!»
«Ні, не стрічали, може там десь далі».
Іде Даждьбог, вже чвакає з-під ніг,
Уже й дороги, як багнюка стали,
Стріча людей та знов питає їх:
«Десь була річка, що в лісах блукає,
Бо Рід велів її знайти, прип’ять!»
«Ні, тут, як бачиш, ще її немає,
Десь там на захід слід її шукать!»
Пішов він далі. Йде вже болотами,
Вже й ліс навколо у воді стоїть.
Десь поряд річка. Де от, тільки, само,
Як би йому вдалося зрозуміть.
Блукав би довго, але здибав діда.
Він на колоді у дворі сидів.
Вода навколо, вже й у хаті, видно.
Усі пішли, він, видно, не схотів.
Де, каже, жив – там буду помирати.
Отож, Даждьбог у нього і пита:
«Як би в лісах цих річку відшукати,
Яка такі зробила болота?»
А дід питає: «А тобі ж для чого?»
«Та ж Рід велів знайти її, прип’ять!»
«А сил достатньо маєш ти для того?»
«Цілком. То що, ти зможеш показать?»
«Що показати. Недалечко, знаю.
Пройтися трохи. Яр за край села.
Отам вона у той ярок впадає,
А вибратися звідти не змогла».
Пішов Даждьбог, яр за селом шукає.
І справді бачить: повен він води.
Ріка тече, до нього добігає,
А далі ні туди і ні сюди.
Дістав Даждьбог свою міцну мотузку,
По дну ріки її він протягнув.
Хоча іти було доволі грузько,
Але зв’язав і вузол затягнув.
Тоді завдав ріку собі на плечі
Та і пішов він до Дніпра-ріки.
А ріки, я скажу, нелегкі речі,
Отож ішов та тяг її поки,
Петляв потроху, зі шляху збивався,
Ішов на схід, на південь повернув.
Та врешті-решт він до Дніпра дістався
І там бродячу річку і припнув.
А сам пішов від праці спочивати.
Аж тут і люди звичним шляхом йдуть
І бачать річку. Тож давай питати
У всіх зустрічних: «Як же її звуть?»
«Та тут один про Прип’ять все питався.
Отож, напевно, це вона і є!»
«Цікава назва?!» - хтось аж засміявся.
Та двічі назв ніхто ж бо не дає.
Так і зосталась Прип’яттю відтоді.
Коли не віриш, що так відбулось:
Боліт в Поліссі й зрахувати годі.
От звідки б там їх стільки узялось?»