Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Максим Тарасівський (1975) /
Проза
Тмин
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тмин
...Когда-то давным-давно у самого Черного моря стоял город Керчь. Может, и теперь стоит, но я помню только ту Керчь, которая стояла там давным-давно.
Та давным-давно Керчь была городом портовым, приходно-отходным, причально-прощальным, судоремонтным и рыбоконсервным. В порту стояло без счета кораблей всех типов и размеров, а над ними возвышались горы поржавевшей, крепко пахнущей соли. Вдоль причалов беспрестанно сооружались, разрушались и вновь возводились целые контейнерные города, а по их улицам день и ночь, словно трамваи по рельсам, разъезжали членистоногие портальные краны.
А над портом высилась гостиница, двери и номера которой открывались не для всех. Называлась она МДМ - Межрейсовый дом отдыха моряков. Видимо, предполагалось, что между многомесячными рейсами моряку достаточно провести недельку на суше в таком доме, и можно обратно, «по морям, по волнам». В самой этой аббревиатуре, случайно или умышленно потерявшей одну букву, мерещился тот самый дом, крепость всех обычных сухопутных людей, а для людей моря - пристанище временное, зыбкое, сугубо межрейсовое.
В детстве я часто бывал в той давным-давно Керчи, а как член семьи моряка был допущен к проживанию в МДМ. Хотя ДОМ этот и стоял на твердой каменистой почве, он все же немедленно отправлял своих постояльцев подальше от земли. Во всем тут ощущалась связь с морем, словно кто-то не хотел, чтобы моряки привыкали к жизни на суше: «И быть вам поскитальцами вечными, а не постояльцами временными!». Стены МДМ облицевали камнем, в котором изобиловали раковины моллюсков; наскальная живопись в холлах представляла людей в клешах неимоверной ширины; в столовой, наряду с обычными для советского общепита вареными яйцами и манной кашей, подавали салатики, которых в прочих столовых страны не водилось, - щупальца осьминога под сметаной.
Впервые проникая в номер, я немедленно принимался жадно осматривать выдвижные ящики столов и комодов, шкафы и прикроватные тумбочки, а также шарить под кроватями и креслами. Там всегда что-нибудь находилось: иностранная монета, пуговица с якорьком, моряцкая кокарда или еще что-нибудь, по тому времени экзотическое и вообще – невидаль, мальчишеское сокровище.
А еще все те ящики имели особый запах, с морем как будто никак не связанный, но тоже экзотический. Они пахли тмином; в Керчи тогда выпекали черный хлеб, корочку которого обильно посыпали зернами тмина. В моем родном Херсоне хлеба с тмином не пекли совсем, да и вообще не помню я ничего с тмином во всех прочих давным-давно городах моего детства. Почему-то моряки хранили этот душистый хлеб в столах, комодах и шкафах; дернешь ящик на себя, а оттуда наваливается густой, настоянный, пряный, неожиданный, дразнящий и очень аппетитный аромат, а черные зернышки тмина врассыпную бросаются по дну ящика. А может, тмин в тумбочки подкладывали горничные, чтобы отвадить каких-нибудь паразитов, возможно, тоже экзотических, привезенных моряками из дальних странствий? Не знаю. Надышавшись вволю тмином и обшарив все ящики и подкроватные пространства, я отправлялся гулять по коридорам, этажам и черным лестницам МДМ. Вероятно, там тоже обнаруживалось немало интересного; но ничего, увы, ничего теперь я не помню, кроме одного: всюду в гостинице витал тот самый едва заметный, но узнаваемый и стойкий запах тмина.
Давно это было, давным-давно. Не сохранилось ничего из того, что я находил в тех ящиках, ни пуговиц, ни монеток, ни прочих мальчишеских сокровищ. А вот запах тмина я помню до сих пор, и помню так, как если бы только что раздавил на зубах верткое зернышко. Он вспоминается совершенно неожиданно, без всяких намеков, просто так: бац! - и навалился, как будто я только что потянул на себя ящик межрейсового комода. А иной раз он плывет от хлебных стеллажей в супермаркете: где-то там возлежит хлеб с тмином! Хотя, нет, скорее всего, нет; скорее всего, это какой-то торговый трюк, чтобы обезоружить бдительного покупателя, отправить его в наивное детство и заставить набрать полную тележку ненужных ему вещей.
Но навалится на меня запах тмина – и я немедленно оказываюсь там, в моей давным-давно Керчи, мне снова пять или шесть, мы с папой и мамой только что въехали в кое-как прибранный номер, и я приступаю к досмотру ящиков и шкафов. Я еще ничего не знаю о связи запахов и воспоминаний, я просто жадно вдыхаю аромат тмина, которого больше нигде не услышишь, а он, оказывается, прямо сейчас и уже навсегда запечатлевает в моей памяти это мгновение. Керчь, лето, мне пять или шесть, папа и мама молоды и божественно прекрасны, как и вся жизнь, как и весь мир там, за окном, где высится целый лес мачт, одна из которых наверняка когда-нибудь станет моей… И потому теперь, через несколько десятков лет, мои ноздри ловят запах тмина, ничего другого я не помню, только это. Керчь, лето, МДМ, молодые – о, Господи, какие молодые голоса родителей за стеной и мальчик в шортах, упавший на колени перед шкафом, уцепившись обеими руками за его распахнутые дверцы. Шкаф и мальчик словно застыли на мгновение перед тем, как заключить друг друга в объятия, как старые друзья после долгой разлуки… - и вот туда, в этот миг всякий раз отправляет меня запах тмина.
Противиться ему невозможно; нужно только поскорее спрятать лицо за книгой или отвернуться к стене, оклеенной рекламой. Потому что стою я, взрослый человек со скучным лицом и седыми висками в переполненном вагоне метро, и никому невдомек, что мне сейчас лет пять или шесть, и что беззащитен я сейчас и уязвим, как всякий ребенок таких лет. Дети ведь не добрые и не злые, они просто по-настоящему беззащитные, и потому острее прочих чувствуют добро и зло, ласку и жестокость, заботу и равнодушие. И реагируют – как чувствуют, по обстоятельствам, и тоже - острее.
Вот она, западня, просто в моей собственной голове устроенная. Накатил из ниоткуда запах тмина - и я провалился в мою былую детскую беззащитность. И стою я, взрослый человек в окружении взрослых людей, и сделать со мной что угодно сейчас может всякий, даже самый безобидный и незлобивый человек, и спасают меня только скучное лицо и седые виски. Это нелепый грим, потешный камуфляж, скрывающий мою тайну; только бы никто не догадался, только бы никто не ощутил тот самый запах из моего давным-давно!
А потом еще тот взрослый во мне, который на мгновение отпрянул в сторонку, вспугнутый запахом тмина, приходит в себя и вдруг замечает, что жизнь, по большому счету, уже прожита и состоялась. Куда бы ни вели когда-то давным-давно дороги мальчика, распахнувшего объятия шкафу, одна из них уже выбрана, а точка невозврата, скорее всего, пройдена. Так и не стала моей одна из тех мачт на горизонте…
А потом запах тмина уходит так же внезапно, как и пришел; взрослый решительно возвращается. Что? Кто? Какой мальчик? Тмин? Шкаф? Что за ерунда? Какое там прожита и состоялась? «Станция «Арсенальная»…» – о, именно, «Арсенальная», там-то жизнь только и начинается, и… Вагон глубоко присел, качнулся, замер, двери распахнулись, пассажиры врассыпную бросились на платформу, и следом бросились врассыпную все взрослые мысли, как…
…как зернышки тмина по дну ящика, только что выдернутому из угловатого стола нетерпеливой детской рукой. Что? Кто? Ах да, да: когда-то, давным-давно у самого Черного моря стоял город Керчь...
22 июня 2019 г.
Та давным-давно Керчь была городом портовым, приходно-отходным, причально-прощальным, судоремонтным и рыбоконсервным. В порту стояло без счета кораблей всех типов и размеров, а над ними возвышались горы поржавевшей, крепко пахнущей соли. Вдоль причалов беспрестанно сооружались, разрушались и вновь возводились целые контейнерные города, а по их улицам день и ночь, словно трамваи по рельсам, разъезжали членистоногие портальные краны.
А над портом высилась гостиница, двери и номера которой открывались не для всех. Называлась она МДМ - Межрейсовый дом отдыха моряков. Видимо, предполагалось, что между многомесячными рейсами моряку достаточно провести недельку на суше в таком доме, и можно обратно, «по морям, по волнам». В самой этой аббревиатуре, случайно или умышленно потерявшей одну букву, мерещился тот самый дом, крепость всех обычных сухопутных людей, а для людей моря - пристанище временное, зыбкое, сугубо межрейсовое.
В детстве я часто бывал в той давным-давно Керчи, а как член семьи моряка был допущен к проживанию в МДМ. Хотя ДОМ этот и стоял на твердой каменистой почве, он все же немедленно отправлял своих постояльцев подальше от земли. Во всем тут ощущалась связь с морем, словно кто-то не хотел, чтобы моряки привыкали к жизни на суше: «И быть вам поскитальцами вечными, а не постояльцами временными!». Стены МДМ облицевали камнем, в котором изобиловали раковины моллюсков; наскальная живопись в холлах представляла людей в клешах неимоверной ширины; в столовой, наряду с обычными для советского общепита вареными яйцами и манной кашей, подавали салатики, которых в прочих столовых страны не водилось, - щупальца осьминога под сметаной.
Впервые проникая в номер, я немедленно принимался жадно осматривать выдвижные ящики столов и комодов, шкафы и прикроватные тумбочки, а также шарить под кроватями и креслами. Там всегда что-нибудь находилось: иностранная монета, пуговица с якорьком, моряцкая кокарда или еще что-нибудь, по тому времени экзотическое и вообще – невидаль, мальчишеское сокровище.
А еще все те ящики имели особый запах, с морем как будто никак не связанный, но тоже экзотический. Они пахли тмином; в Керчи тогда выпекали черный хлеб, корочку которого обильно посыпали зернами тмина. В моем родном Херсоне хлеба с тмином не пекли совсем, да и вообще не помню я ничего с тмином во всех прочих давным-давно городах моего детства. Почему-то моряки хранили этот душистый хлеб в столах, комодах и шкафах; дернешь ящик на себя, а оттуда наваливается густой, настоянный, пряный, неожиданный, дразнящий и очень аппетитный аромат, а черные зернышки тмина врассыпную бросаются по дну ящика. А может, тмин в тумбочки подкладывали горничные, чтобы отвадить каких-нибудь паразитов, возможно, тоже экзотических, привезенных моряками из дальних странствий? Не знаю. Надышавшись вволю тмином и обшарив все ящики и подкроватные пространства, я отправлялся гулять по коридорам, этажам и черным лестницам МДМ. Вероятно, там тоже обнаруживалось немало интересного; но ничего, увы, ничего теперь я не помню, кроме одного: всюду в гостинице витал тот самый едва заметный, но узнаваемый и стойкий запах тмина.
Давно это было, давным-давно. Не сохранилось ничего из того, что я находил в тех ящиках, ни пуговиц, ни монеток, ни прочих мальчишеских сокровищ. А вот запах тмина я помню до сих пор, и помню так, как если бы только что раздавил на зубах верткое зернышко. Он вспоминается совершенно неожиданно, без всяких намеков, просто так: бац! - и навалился, как будто я только что потянул на себя ящик межрейсового комода. А иной раз он плывет от хлебных стеллажей в супермаркете: где-то там возлежит хлеб с тмином! Хотя, нет, скорее всего, нет; скорее всего, это какой-то торговый трюк, чтобы обезоружить бдительного покупателя, отправить его в наивное детство и заставить набрать полную тележку ненужных ему вещей.
Но навалится на меня запах тмина – и я немедленно оказываюсь там, в моей давным-давно Керчи, мне снова пять или шесть, мы с папой и мамой только что въехали в кое-как прибранный номер, и я приступаю к досмотру ящиков и шкафов. Я еще ничего не знаю о связи запахов и воспоминаний, я просто жадно вдыхаю аромат тмина, которого больше нигде не услышишь, а он, оказывается, прямо сейчас и уже навсегда запечатлевает в моей памяти это мгновение. Керчь, лето, мне пять или шесть, папа и мама молоды и божественно прекрасны, как и вся жизнь, как и весь мир там, за окном, где высится целый лес мачт, одна из которых наверняка когда-нибудь станет моей… И потому теперь, через несколько десятков лет, мои ноздри ловят запах тмина, ничего другого я не помню, только это. Керчь, лето, МДМ, молодые – о, Господи, какие молодые голоса родителей за стеной и мальчик в шортах, упавший на колени перед шкафом, уцепившись обеими руками за его распахнутые дверцы. Шкаф и мальчик словно застыли на мгновение перед тем, как заключить друг друга в объятия, как старые друзья после долгой разлуки… - и вот туда, в этот миг всякий раз отправляет меня запах тмина.
Противиться ему невозможно; нужно только поскорее спрятать лицо за книгой или отвернуться к стене, оклеенной рекламой. Потому что стою я, взрослый человек со скучным лицом и седыми висками в переполненном вагоне метро, и никому невдомек, что мне сейчас лет пять или шесть, и что беззащитен я сейчас и уязвим, как всякий ребенок таких лет. Дети ведь не добрые и не злые, они просто по-настоящему беззащитные, и потому острее прочих чувствуют добро и зло, ласку и жестокость, заботу и равнодушие. И реагируют – как чувствуют, по обстоятельствам, и тоже - острее.
Вот она, западня, просто в моей собственной голове устроенная. Накатил из ниоткуда запах тмина - и я провалился в мою былую детскую беззащитность. И стою я, взрослый человек в окружении взрослых людей, и сделать со мной что угодно сейчас может всякий, даже самый безобидный и незлобивый человек, и спасают меня только скучное лицо и седые виски. Это нелепый грим, потешный камуфляж, скрывающий мою тайну; только бы никто не догадался, только бы никто не ощутил тот самый запах из моего давным-давно!
А потом еще тот взрослый во мне, который на мгновение отпрянул в сторонку, вспугнутый запахом тмина, приходит в себя и вдруг замечает, что жизнь, по большому счету, уже прожита и состоялась. Куда бы ни вели когда-то давным-давно дороги мальчика, распахнувшего объятия шкафу, одна из них уже выбрана, а точка невозврата, скорее всего, пройдена. Так и не стала моей одна из тех мачт на горизонте…
А потом запах тмина уходит так же внезапно, как и пришел; взрослый решительно возвращается. Что? Кто? Какой мальчик? Тмин? Шкаф? Что за ерунда? Какое там прожита и состоялась? «Станция «Арсенальная»…» – о, именно, «Арсенальная», там-то жизнь только и начинается, и… Вагон глубоко присел, качнулся, замер, двери распахнулись, пассажиры врассыпную бросились на платформу, и следом бросились врассыпную все взрослые мысли, как…
…как зернышки тмина по дну ящика, только что выдернутому из угловатого стола нетерпеливой детской рукой. Что? Кто? Ах да, да: когда-то, давным-давно у самого Черного моря стоял город Керчь...
22 июня 2019 г.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
