Переклав Василь Білоцерківський

Як сюжет нинішнього року Рєпін закінчив нову картину, величезного розміру і значного змісту. Дуже небагато петербуржців бачили її, оскільки вона не з’являлася на жодній виставці й розташована в одній із зал Державної ради, а статті про неї в газетах, які надрукували декотрі репортери, настільки поверхові, неокреслені, слабкі й в’ялі, що не спроможні дати жодного поняття про зміст і художню вартість цього новітнього твору Рєпіна.
Два з половиною роки тому, 7 травня 1901 року, відбувалося урочисте засідання Державної ради в пам’ять про сторіччя, яке минуло від дня заснування цього нашого найвищого державного органу, – 7 травня 1801 року. Рєпінові було доручено зобразити засідання, і він виконав це на велетенському полотні у 12 аршинів завширшки. Він був присутній у день засідання в тій залі, де воно відбувалося, і накидав на папері свої нотатки і враження. Згодом майже всі особи, присутні на засіданні, позували для картини, кожен окремо, у тій самій залі й на тому самому місці, де перебували 7 травня 1901 року, і лише потім ці попередні етюди й ескізи художник переніс на автентичне полотно.
Для виконання різних подробиць і аксесуарів картини (крісел, столів, архітектури зали, килимів, люстр тощо) Рєпін узяв собі на допомогу двох із числа своїх найзначніших учнів пп. Кустодієва і Куликова, і, звичайно, це чимало сприяло прискоренню закінчення роботи. Таким чином стало можливим закінчити велетенську картину протягом усього лише двох років. А в ній було зображено близько 80 осіб, одні в портретах поясних, інші – у поколінних, треті в портретах на увесь зріст; одні в розмірах менших за натуру, другі в натуральних розмірах і, зрештою, треті – у розмірах, більших за натуральні, залежно від більшої або меншої віддаленості планів од глядача.
Минулого 1902 року мені випало побачити картину тоді, коли лише декотрі її окремі частини були значно просунуті вперед і в багатьох місцях ще визирало полотно, не вкрите фарбами, з ледве позначеними контурами. І я залишився глибоко вражений тим, що було перед моїми очима.
То було щось на подобу велетенського будинку, який будували й усі простори якого ще вкриті риштуваннями, драбинами, стрем’янками, перехрещеними балками, дошками й колодами, але де око вже розрізняє грандіозні й вишукані розміри та відчуває майбутнє сліпуче світло, яке вже й тепер починає вириватися потоками з більше не загромаджених там і тут вікон. Такими потоками світла з вікон вже були деякі портрети. Найбільше вразив мене тоді портрет-етюд великого князя Володимира Олександровича, написаний на окремому полотні й виконаний з такою надзвичайною життєвістю і правдою й у таких блискучих фарбах, що буде, напевне, одним із найбільших скарбів і коштовностей того музею, де колись перебуватиме. Я бачив тут і кілька інших подібних же chef-d’oeuvre’ів. І все-таки важко було уявити собі, що-бо вийде, врешті, з усього цього зібрання портретів з багатьох десятків осіб, настільки різнорідних за походженням, натурою, характером, віком, діяльністю і поєднаних в одній картині, на відстані заледве лише кількох вершків одне від одного, в одну спільну сцену? Що-бо дадуть у своїй складності, питав я себе, усі ці фарби й кольори, усі ці голови й фізіономії, усі ці молоді й старі черепи, усі ці мундири й зірки, усі ці золоті й срібні візерунки шитва й еполети, усі ці блакитні й червоні стрічки, стільки разів і так близько повторювані одна біля другої? Де візьме Рєпін те розмаїття поз і рухів, які тут потрібні, де знайде він ту масу різних поворотів голови, тіла, рук, які тут неодмінно були наявні в дійсній сцені 1901 року? Як важко, як важко! І знову – пістрявість фарб, як він із нею зладнає? І тут-таки монотонність, нескінченні повтори – як він їх уникне, як їх переможе? Я заразом і боявся, і сподівався.
Та коли побачив тепер картину, вже зовсім готову і закінчену, я ще більше, аніж рік тому, залишився вражений нею. Що було тоді лише натяком і починанням, те нині пишно розквітло і виросло.
Здійснено величезну, неймовірну працю, доведено до неймовірно щасливого закінчення всю затію і художню думку. Але з якою досконалістю і красою! Не вийшло нічого кричущого і пістрявого, що б різало око, усюди гармонія, вишуканість, дивовижна узгодженість, їхня спільна участь у чудесному барвистому акорді. Здавалося, щó можна зробити з постійно повторюваних через усю картину, усе одних і тих самих кольорів темно-зелених суконних мундирів, безперервно повторюваного золотого шитва , широко розлитого по грудях або по комірцях і обшлагах рукавів, з численних блакитних і червоних стрічок, які йдуть в однаковому, усе в одному і тому ж напрямку з одного плеча на другий бік? А одначе Рєпін упорався з усіма цими фарбами й лініями, неначе всі вони різні й щохвилини представляють щось інше, нове. Яке надзвичайне диво, майстерність, кмітливість і вправність!
Ось що означає талановитість!
І в цьому йому вельми помічною була одна особлива обставина, яка мимоволі сама далася в руки – тільки візьми, схопи, мовляв, мене, голубчику! А саме те, що зала, в якій відбувалося засідання 1901 року, була не квадратна, не видовжена прямокутна, як звичайно, а кругла. Така тема, здається, досі не випадала жодному живописцеві. Якщо десь вона і була, то в кожному разі це надзвичайна рідкість і виключність. Але що ж таке важливе вигравалося від того, що зала – кругла? Як, що! Вигравалося те, що всі лінії картини йдуть не прямими, протягнутими рисками, а контурами, які ковзають, щосекунди звиваються – то стискаються, то розтискаються. Скільки готової перспективності на кожному кроці, скільки ракурсів і розширень в образі стін, колон, карнизів, капітелей, скільки відмінності у формах орнаментів, столів, крісел, але заразом і в позах усіх присутніх у залі осіб! Як тут змінюються щохвилини всі людські постаті, їхні костюми й прикраси, хрести, зірки, стрічки! Немає кінця розмаїттю, перетворенню всіх цих предметів, по суті, майже всіх одних і тих самих. І Рєпінові треба було лише талановитими очима і почуттям уловлювати все це, талановитими пензлями супроводити все це на своєму полотні. І він виконав це чудесно. Талановито бачив, талановито й відтворив.
Так у нього було щодо ліній і фарб. Але ще могутніше і глибше було те, що він виніс зі спостереження і вловлювання живих людських натур, які наповнювали засідання.
Наприкінці одного зі своїх «Севастопольських оповідань» Лев Толстой говорить: «Герой моєї повісті, якого я люблю всіма силами душі, якого намагався відтворити в усій красі та який завжди був, є і буде прекрасний, – правда». Звичайно, Рєпін не Лев Толстой, про це мова не йде, але він теж належить до тієї самої породи людей і митців, у яких головний герой їхніх оповідань і зображень – правда, непідкупна, нічим не пещена, жодними солодощами й корисними міркуваннями, правда, і в цьому вся його сила і чарівність. І це настільки ТАК, що коли йому випадало відступати од головного закону своєї натури й свого життя, він провалювався, неначе крізь нетривкі крижинки, і тонув. А втім, тимчасово.
Так було недавно з його останніми картинами: «Йди за мною, Сатано!» і «Який простір». Тут він на хвилину відступив од вродженого йому реалізму і правди, ступив у царину «інакомовлень», алегорій, таємничих шкаралупок – і був поглинений чужим йому потоком, незважаючи на всю талановитість окремих художніх моментів навіть і тут.
Оця-бо правда і реальність, які він приніс із собою в життя, б’ють джерелом і в нинішній картині, яка щойно з’явилася на світ. Це справжня галерея портретів, але заразом і типів. Як, мабуть, візьмуться питати декотрі, невже Рєпін насправді такий провидець і дослідник сердець, що за нечисленні два-три-чотири сеанси він одразу розкопає всю натуру людини, яка стоїть перед ним, відразу дійде до найглибших підземних джерел натури й життя та виведе їх яскравими витоками назовні? Ні, цього я не думаю. Але завжди бачив і бачу, що Рєпін – великий і справжній митець, а у великого і справжнього митця завжди передусім у душі дар схоплювати й розуміти саму сутність того, що він бачить і розуміє.
І от Рєпін живе і робить завжди саме так. Щось постійно велить йому, з глибини його душі, розуміти ось цю або он ту людину – саме так, а не інакше, і він це виконує, а потім нам, усім іншим людям, залишається завдання розглядати намальовані ним людські постаті, вникати в їхні натури й визначати для себе їхні різноманітні риси. Так завжди бувало зі справжніми, великими портретистами.
Підіть по всіх численних європейських галереях, наповнених незліченними портретами, часто талановитими, часто геніальними. Що ви всюди тут побачите? Зображені тут люди, які жили хто 200, хто 300, хто 400 років тому, інколи не залишили по собі жодної сторінки, жодного рядка в історії та літописах, але ви читаєте тут, на їхніх обличчях, саме історію і літопис. Здається, чуємо, що вони говорили й думали, бачимо, що вони наказували й робили; у рафаелівському Римі – папи й кардинали, у рубенсівській Фландрії – магнати й учені, у веласкесівській Іспанії – королі, міністри, наймані генерали-звірі, у тінтореттівській і веронезівській Венеції – сенатори, інквізитори й різнорідні цивільні кати. Їхні душі й серця – на їхніх фізіономіях і обличчях, тут виразилися всі тайнощі їхньої любові й ненависті, їхньої гарячої симпатії й холодного варварства. Жодна зовнішня краса і сановитість, жодне фальшиве благородство не закриють душевного гною і виразок лютих ґвалтівників, точно так само, як зовнішня потворність або огида не закриють глибоко схованої душевної краси й теплоти, – усе в портреті вийде назовні в достеменного портретиста. Так воно завжди виходить і в Рєпіна, і всупереч злобним декадентам, які пробують вихлюпнути на твори Рєпіна свої особисті порахунки з ним, відтоді як він сильно і рішуче протестував супроти їхніх безумів і нісенітниць, декадентам, які намагаються запевнити всіх, що Рєпін зовсім не здатний до характеристики людей у своїх портретах, – він іде, за прикладом своїх великих попередників, власними кроками, на свій власний манер, до вираження того, що йому дороге і миле або ж вороже, тяжке і нестерпне.
«Мені багато, вельми багато типів з числа осіб, присутніх на урочистому засіданні Державної ради, – казав Рєпін одному репортерові, – були дуже цікаві». Слушно, вони назавжди будуть цікаві й усім майбутнім людям.
Але маю додати тут: своєю новою картиною Рєпін наново потвердив те, що мені випадало висловлювати про нього друком багато разів і вже давно, ще років зо 30 тому. А саме, що його натура переважно схиляє його до зображення сюжетів ХОРОВИХ, тобто таких сцен, де з’являється і діє не одинична особа, не малочисельне зібрання спеціально відзначених осіб, а ціла їхня маса. Одні з цих сюжетів брав він сам, інші йому пропонували або замовляли, але, у кожному разі, саме в цих картинах найповніше і найяскравіше виразилися його власні натура і талант. «Бурлаки», «Слов’янські музиканти» [1], дві «Хресні ходи», «Запорожці», «Збори волосних старшин», урешті нинішнє «Засідання Державної ради» – усі ці високо визначні його картини дедалі більше і сильніше виражали потребу, схильність і здатність Рєпіна з великим обдаруванням створювати такі картини, де на сцені зображено багато різнорідних осіб.
Але необхідно зауважити при цьому, що у трактованих донині сюжетах Рєпін завжди виказував набагато більше спорідненості не з великими портретистами італійськими, південними, а з голландськими, північними. На сцені в нього завжди, найбільше – КЕРОВАНІ, а не КЕРУЮЧІ.
Майже все XVII сторіччя голландського живопису було наповнене картинами, де зображено «спільноти» не вищих, аристократичних, а середніх і нижчих демократичних класів голландського народу, які поєдналися або зібралися вкупі для якої-небудь спільної, спеціальної мети. У славетних, майже завжди величезних за розмірами картинах голландських музеїв: амстердамського, гаазького, гарлемського та інших, на картинах Ніколаса Еліаса, Томаса де Кейзера, Франса Гальса, Рембрандта, ван дер Гельста, Фердинанда Боля, Ґоверта Флінка, Ґерарда Терборха та ін. зображені все тільки городяни, міщани, купці, лікарі, регенти (керуючі) лікарень і богаділень, директори різних притулків, стрілецьких товариств. Вони представлені у своїх крислатих капелюхах і шарфах, у своїх мереживних або плоєних велетенських комірах, зі знаменами, галябардами, списами, то з чарками й бокалами вина, то з повними парадної їжі блюдами, на їхніх обідах, нарадах, медичних лекціях, переможних урочистостях у пам'ять про визволення з ненависного іспанського ярма; усе це перед нами народ, який мислить, живо і глибоко відчуває, енергійно діє, повний сили, впевненості в собі, надій і сподівань. Звичайно, Росія ХІХ і ХХ сторіччя зовсім не та, що Голландія XVII-го, усе тут інше. Там, у знаменитих давніх живописців, вже на сцені тріумф і захват, перемога і радість; а в нас (у картинах нинішнього живого Рєпіна) ще поки жодного захвату немає; усе лише лапті й бідні жупани, інколи дрантя і рам’я, часом лише сюртуки й каптани, усе тільки праця і праця, підлеглість і залежність, інколи забобони, інколи мистецтво («Слов’янські музиканти»), – але все-таки загалом усе головне полягає у Рєпіна в народі, усе йде від нього і до нього. Лише в новій картині вперше з’являються в художника вже не КЕРОВАНІ, а КЕРУЮЧІ, і зображені вони з великою майстерністю і силою, такою ж, як його попередні картини. Одні уважно слухають доповідь, другі допитливо і цікаво дивляться, треті записують або питають у молодих діловодів, – але всі глибоко зайняті своєю справою.
Не стану докладно порівнювати картини Рєпіна зі старими голландськими – кожному своє, але вкажу лише на те, що спорідненість між тими й тими – близька, кровна і що нова картина – одна з найвизначніших, найбільш незвичайних, і в нього зокрема, і в Росії загалом.
На мою думку, ця картина варта набагато більше, аніж усі картини подібного ж ґатунку, які з’явилися в різних краях Європи протягом ХІХ сторіччя. Сюди належать, наприклад, дуже уславлені при їхній появі картини француза Жерве: «Засновники паризької газети „La République Française”», «Журі паризької художньої виставки», «Шарко в лікарні» [2]; або данця Креєра: «Засідання паризького комітету французького відділення виставки в Копенгаґені», «Засідання копенгагенської Академії наук» [3] тощо. І за оригінальним, і за надзвичайно простим і природним, без усіляких вигадок і фантазій групуванням, і за правдою виразів, поз і рухів, і за колоритом, за освітленням (дарма що Жерве – найближчий учень славетного Мане), зрештою, і за всім творінням нова картина Рєпіна вища від цієї й багатьох інших, подібних їм новітніх європейських картин цієї категорії.
Ось із яким коштовним багажем російський живопис прощається з ХІХ сторіччям і вступає у ХХ-те.

1. Точніше – «Слов’янські композитори». – Прим. перекл.
2. Назви картин Жерве подано неточні. – Прим. перекл.
3. Назви картин Креєра подано неточні. – Прим. перекл.