Іде дідусь доріжкою в парку,
На палицю спирається, кульгає.
Хоч палиця не надто й помагає,
Але вже звичку давню мав таку.
Ішов неспішно, поглядав навкруг,
Чи може щось побачити нового.
Напам’ять знав доріжки парку того.
Не поспішав, щоб не забився дух.
Уже ж роки зовсім не ті його,
Коли він бігав по оцих доріжках,
Тепер ото пройдеться парком трішки
І вже втомився від путі того.
Десь би присісти, бо уже втомивсь,
Аж ось і лавка під густим каштаном.
Сюди пекуче сонце не загляне,
Сиди собі та навкруги дивись.
Щоправда, хлопець молодий сидить,
Сумний занадто для такого віку.
Щось, мабуть, не вдалося чоловіку,
Отож, не знає, що йому робить.
Сів, привітався. Хлопець відповів.
- Чого сидиш зажурений? – питає.
- Та що, проблем, дідусю, вистачає,
Не знаю, як кінці з кінцями б звів.
- А що, нема кому допомогти?
Пораду дати чи матеріально?...
- У всіх своє – життєві і навчальні.
Й звик самостійно по життю іти.
- А що батьки? Чи, може, сирота?
- Не сирота. Не хочу турбувати.
У них і так своїх проблем багато.
Тож я у них про поміч не питав.
- А що, якісь з батьками нелади,
Чи то вони відносились погано?
- Та ні, ну що ви, вони в мене гарні.
З села лиш зрідка приїздять сюди.
Нелегко їм, а тут і я іще
Свої на них навергаю проблеми.
А їх у мене цілий оберемок.
Так уже тяжко, аж на серці щем.
Задумався дідусь на якусь мить,
Немов хотів щось давнє пригадати.
- А хочеш, можу дещо розказати?
- Та, звісно, якщо можна, розкажіть…
- В садку велика яблуня росла.
Маленький хлопчик біля неї грався,
На її віття часто забирався.
Вона з того щасливою була.
Наїсться яблук, подріма в тіні,
Аж на вершечок забереться часом.
Їм хороше, спокійно було разом.
Але минули безтурботні дні.
Підріс той хлопчик і не кожен день
Тепер до тої яблуні приходив.
Чи зайнятий, чи не було нагоди.
І їй із сумом виглядать лишень.
А то прийшов якось такий сумний.
Вона зраділа: - Нумо, гратись разом!
- Я не дитина по деревах лазить.
Тепер у мене інтерес другий.
Купити хочу іграшок собі,
Та я, на жаль, грошей таких не маю!
І де їх взяти – я також не знаю.
- З грошима я не поможу тобі.
Я їх не маю… Яблука візьми,
Піди, продай і будуть тобі гроші.
Зрадів хлопчина, вибрав всі хороші
І з яблуками десь пропав тими.
Знов яблуні одній сумній стоять,
До неї хлопчик довго не приходить.
Вона дарма в надії родить, родить,
Нема кому ті яблука збирать.
Та час минув і хлопчик повернувсь.
Зраділа та: - Давай удвох пограєм!
- Я часу на таке, пробач, не маю.
Бо кожен день без вихідних труджусь.
Завів сім’ю, але нема де спати.
Будинок треба, де ж його узять?
- Будинку, вибач, теж не можу дать.
Та можеш віття на мені спиляти
І збудувати з нього власний дім!
Зрадів хлопчина, обрубав все гілля
Та і подався знов на вічність цілу.
А їй лишилось сумувать за ним.
Якось спекотним ранком він прийшов.
Вона зраділа: - Нумо, гратись, хлопче!
А він їй: - Вибач, утомивсь, не хочу.
Я постарів, до ігор охолов.
Мені б спочити, світом попливти.
Але не знаю, де човна узяти?!
- Ти можеш стовбур, хлопчику, спиляти.
Із нього човен зробиш гарний ти.
І він зрубав, собі човна зробив.
Та знов пропав на довгі-довгі роки.
А яблуня усе чекала, поки,
Він світом на човні своєму плив.
І от він знов прийшов через роки.
Вірніш, причовгав згорблений і сивий.
Та яблуня стояла нещаслива,
Бо відчай на душі її гіркий.
- Пробач, мій хлопче, та не можу дать
Тобі вже яблук. В мене їх немає.
- Та я беззубий, яблук не вживаю,
То ж можеш, навіть, не переживать.
- Пробач, у мене стовбура нема,
Аби ти міг аж на вершок забратись.
- Я вже старий, куди мені збиратись.
Тут хоча б тіло на ногах тримав.
Мені би просто сісти, посидіть,
Набратись сили, трохи відпочити,
Бо ж довелось помандрувати світом.
- Від мене пень один старий стоїть!-
Заплакала у відчаї вона.
- Це ж дуже добре! Пень мені і треба.
Давай, посиджу трохи біля тебе.
Бо ти ж ці роки все одна, одна.
І гарно стало дереву тому,
Лишилися позаду бурі й грози
І потекли пеньком чи сік чи сльози,
Адже вона потрібна знов йому…
- Це про батьків? - Ти вірно зрозумів.
Повір, вони тебе завжди чекають.
Від себе і останнє одривають.
Бо ж діти – завжди діти для батьків.
І їм за щастя дітям помогти.
А ти їх щастя того позбавляєш!
Ти того , навіть, і не уявляєш,
Яким жаданим гостем будеш ти.