А він прийшов всіх захистити
Від влади, що гнітила їх,
На себе взяти їхній гріх,
Бо ж всі одного Бога діти.
Сміливі говорив слова
Перед притихлою юрбою,
Хотів пове́сти за собою
Боротись за свої права.
Вони – хто вірив, хто не вірив,
Але юрмились навкруги.
Як річка б’ється в береги,
Так їхня билася зневіра
В його слова. Юрба мовчить,
Вона здивована застигла.
А тут і стражники надбігли.
Всі розступилися умить,
Мовляв: ми що, то він он винен,
Це він крамолу говорив,
Нехай впаде на нього гнів.
І він побачив лише спини
Тих, кого взявся рятувать.
А стражники його схопили,
Кайдани миттю почепили,
Взялися бити і топтать.
І знов юрбі цікаво стало,
Знов дивиться і знов мовчить,
Хіба хто: «Бийте!» - закричить
Аби йому не перепало
За те, що слухати посмів
Слова, крамолою повиті.
Усі стояли, як побиті.
Він не стогнав, усе терпів,
Хоча йому в душі боліло
Не від побоїв, від того́,
Що люди кинули його,
Піти за ним не захотіли.
Він на Голгофу ніс хреста,
Не свого – їхнього, важкого.
Ще сподівався. Не на Бога,
А на людей. Але пуста
Була його ота надія.
Юрба видовищем жила,
Заради того слідом йшла,
Щоб зашморг кинути на шию.