Росте горіх великий біля хати.
Ще прадід його, кажуть, посадив.
Уже і стовбур в нього в два обхвати
І, як родив він, то уже родив.
Як осінь – ми горіхи все збираєм,
Та набиваєм ними лантухи́.
І нам, і всій родині вистачає…
Казала мама, за часів лихих,
Коли навколо з голоду вмирали,
Лише горіхи й врятували всіх.
Їх восени у стіни заховали…
Тож він від смерті всю сім’ю зберіг.
Набивши лантух черговий плодами,
Із мамою ми сіли спочивать.
І я спитав: - Горіх цей грецький, мамо,
Звідкіль узявся? Ти ж повинна знать?!
Вона, всміхнувшись, глянула на мене:
- Здається, чула від людей колись.
Хто саме був оповідач – не певна
Та в пам’яті слова ті збереглись.
Якщо цікаво, можу розказати.
- Цікаво, звісно, бо ж незвичний плід.
На мозок схоже, якщо розлузати.
Уже від цього дивуватись слід.
- Колись давно, як давні предки наші
Ще на деревах в Африці жили.
Була країна, наче повна чаша,
Де Сирдар’я й Амудар’я текли.
Пізніше Согдіана її звали,
Як звалася вона в той давній час,
Ніхто не знає. Та в ній проживали
Маленькі люди, менші, значно, нас.
Ну, розміром, із ховраха, можливо.
Але питання зовсім не у тім.
Жили вони усі гуртом щасливо
І вся країна була спільний дім.
Вони у полі плуга не тягали,
Не сіяли, лише з того жили,
Що у степах і у лісах збирали,
Їм вистачало, бо ж малі були.
І хат у них не бу́ло, як нам звично,
Жили в печерах, рили землянки́.
І, як для нас, то жили вони вічно,
По нашим міркам – то віки й віки.
За довгий вік багато чого взнали,
Багато що навчитися могли.
Вони скарби підземні здобували
І у своїх печерах берегли.
Були вони великі чародії,
Могли багато чого сотворить .
Та поодинці сила їх міліє,
А коли разом – здатні все зробить,
Коли вони зберуться всі докупи,
То можуть гору здвинути умить.
А, як збереться небагато - купно
Важенні брили запросто носить.
І не руками, сила їх в другому.
Напевно, в мозку щось у них було.
Бо не під силу нині з нас нікому
Те, що їх плем’я в ті часи могло.
Жили ті люди, скільки їм хотілось,
Проте задовге втомлює життя.
Вже все пізнали і всьому навчились,
Вже хочеться якогось забуття.
Уже усе потроху обридає
І пропадає все бажання жить.
Та права йти з життя ніхто не має,
Лише жерці і можуть то зробить.
Бо ж кожен мозок – то частинка сили,
Яку народ їх від природи мав.
Жерці ж той мозок зберігати вміли,
Аби своєї сили не втрачав.
Коли таких знаходилося двоє,
(Бо один мозок швидко пропадав)
Їх клали до посудини одної,
А потім жрець надійно закривав.
Два мізки довго зберігали силу.
Їх у глибоких норах стерегли.
Як було треба, то наверх носили
І їхню силу користать могли.
Жили ті люди, камені складали.
Ми до цих пір не можем зрозуміть,
Як вони їх, хоча би піднімали,
Або могли на сотні верст носить.
Так от, жили вони отак віками,
Знання копили, але мудрість – ні.
Гординя обуяла їх з роками.
Рішили, що боги́ вони земні.
А чому ні – могутні і безсмертні –
Не пробував ніхто з них вічно жить,-
Чому богам повинні нести жертви?
Чому небесним змушені служить?
Й богам вони не стали поклонятись,
І жертви нести перестали їм.
Дивились гордо, наче позмагатись
Кидали виклик тим богам своїм.
Обурились боги з гордині тої
І вирішили плем’я покарать.
Тож якось ночі темної одної,
Коли народ весь повкладався спать,
Боги на них направили всі води,
Які тоді лиш на Землі були.
Порятуватись людям було годі.
Ті води усі нори залили,
Наповнили дове́рху всі печери.
Хто врятувався, той тікав мерщій.
Під божий гнів розлізлись, наче черви,
Зі свого краю по землі усій.
Одні із них сховалися у горах,
Печери рили і у них жили.
Довбали в скелях довжелезні нори,
Де самоцвіти й золото найшли.
В своїх печерах все добро збирали
Потомки давніх чародіїв тих.
І гномами їх люди називали
Та трішечки побоювались їх.
Вважали і підступними, і злими.
Та злими вони зовсім не були.
Хоча бували різні поміж ними.
Гординю ж подолати не змогли.
Нічому кара божа не навчила…
Другі ж, що поодинці утекли,
Утратили практично свою силу,
Хоч дещо, звісно, все-таки могли.
Вони в оселях у людських тулились,
У припічку ховались від очей.
Коли із тим господарі мирились,
То не робили капосних речей.
Допомагали, хату захищали.
Коли ж господар зло їм учиняв,
Тоді вони усю сім’ю карали…
Їх всяк у нас домовиками звав.
- Що ж сталося із мізками отими,
Які в печерах плем’я берегло?
- Вода потопу бавилася ними.
Одні в глибини темні занесло.
Другі ж з водою виплили нагору.
Вона їх по долині рознесла.
Коли вода зійшла в долині скоро,
Земля їх пригорнула, зберегла.
Пройшли віки, а мізки все чекали,
Коли народ їх в поміч призове.
Адже лежали, сили набирали,
Чекали, поки плем’я оживе.
Але нічого з часом не мінялось.
Про них забули? Трапилося щось?
І, врешті, сили сховані прорвались,
Пробили землю догори і ось:
Дерева горді з-під землі з’явились,
Які незнані досі тут були.
А скоро і плодами розродились,
Такими ж, із яких самі зійшли.
Ще сподівались силу відродити
Народу півзабутого свого.
Аби із ним разом для нього жити,
Та сил вже недостало для того.
Та й хто ту силу буде користати?
Нема народу, згинув по світах.
Став звір поживу із плодів тих мати,
Став прилітати годуватись птах.
А скоро й люди споживати стали,
Адже пізнали користь їх і смак.
- Чому ж тоді їх грецькими назвали?
Хто саме і чому придумав так?
- Говорять, Олександр Македонський
Колись в краях тих з військом воював.
Йому тоді сутужно довелося,
Адже на військо мор якийсь напав.
Щоб якось ту хворобу подолати,
Покликав він місцевих лікарів.
Веліли ті горіхи споживати…
І мор пройшов, усяк перехворів.
Тоді й велів цар ті горіхи взяти
І в Греції далекій розвести́.
А уже звідти стали їх саджати
І розійшлись вони на всі світи.
Тоді то вони грецькими і стали
І оту назву досі зберегли…
Ми посиділи,відпочили, встали
Й збирати знов горіхи почали.