Бездарність завжди нахабно преться
І ладна стерти на порох тих,
Хто щось уміє, за щось береться
І досягнути значного зміг.
Їй чиїсь успіх, як шмат червоний
Бикові перед очей його.
Бездарність стопче мораль, закони,
Але досягне-таки свого.
Згадались чомусь Афіни давні,
Де скульптор Фідій великий жив,
Який Афіни на світ прославив,
Потомків вдячність цим заслужив.
А що ж Афіни? Яку подяку
Він заслужив у співгромадян?
Невірно буде сказать – ніяку,
Адже то буде-таки обман.
Співгромадяни під суд віддали
Того, що мали б озолотить.
Підстав законних і не шукали,
Зійде усяке, щоб засудить.
Стояв він перед ареопагом,
Вслухався в дикі оті слова,
Що, повні злоби, пихи й зневаги,
Як бруд на нього суд виливав:
- Ти у Тесея,- шипіли судді,-
Зробив Перікла-дружка лице!
Це ж святотатство, погляньте, люди!
Та ж смерті мало тобі за це!
- Яке Перікла? Та ж у Тесея
Лице закрила рука з мечем!
Як розпізнати лице за нею?
Та суддям вирок уже пече.
- Ах, це ти, підлий, зробив навмисне,
Сховати намір лихий хотів!
Нас одурити не вдасться, звісно,
Суд тебе, Фідіє, розкусив!
І засудили, бо так хотіли,
Талант простити, бач, не змогли.
Віки відтоді вже пролетіли,
А люди й досі, як і були.