ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про еміра Бачмана
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про еміра Бачмана
В глибокій балці декілька шатрів
Та три кибитки в затінку сховались.
Це – стійбище, здається, називалось
За тих, від нас віддавлених часів.
Коней з десяток по траві пасе.
Та і не коні. Так, облізлі шкапи.
І злодій би не взяв, якби натрапив.
Із цінного, здається мабуть все.
Крізь діри всюди виглядає бідність,
Яку ніяким латкам не прикрить.
А в затінку дідусь старий сидить,
Якого спека розморила, видно.
Та хлопчик йому спати не дає,
Замурзаний, нестрижений відколи,
Усе старого смикає за поли
І все йому питання задає:
- Дідуню, а чому, коли до нас
Монголи були вчора завітали,
Собаками кипчацькими назвали
Мойого тата і, дідуню, вас?
А від”їжджали, то татуню вслід
Їм крикнув: «Це вам просто не минеться!
Нехай-но тільки ще Бачман знайдеться,
Ми з вами порахуємось як слід!»
Хто ці кипчаки? Хто такий Бачман ?
Дідуню, ну! Не спи ! Скажи, дідуню!
І оченята аж сіяють юні
І сині, наче море-океан.
- Хто це, питаєш? Ну, тоді сідай
Зручніше, бо розмова буде довга.
Послухай свого дідуся старого,
Собі на вус міцненько намотай!
- Дідуню, в мене ще вусів немає!?..
- То так говорять, щоб запам’ятав.
Ти в мене про кипчаків запитав?
О, я, онуку, добре пам’ятаю,
Як степ увесь належить лише нам,
Кипчакам. Ми одні тут панували.
«Дешт-і-кипчак» – його так називали
Сусіди. Ліку нашим табунам
Не знали ми. Степ стугонів кругом,
Як наше військо у похід рушало
І всі сусіди від страху дрижали,
По кріпостях ховалися бігом.
А ми збирали щедру данину
Худобой, збіжжям, золотом, рабами.
Пустеля залишалася за нами.
Та то було в далеку давнину.
А потім хани розтягли степи
І кожен сам собою став володар
І зникла велич нашого народу
Та час нещасть для нього наступив.
І звідти, звідки сонце устає
Пришли ніким незвідані монголи.
Народів стільки на шляху збороли,
Що й пальців полічіти не стає.
Прийшли вони і в наш кипчацький край,
В оці степи, де рівних нам не було.
І наша сила в їхній потонула.
Чому так сталось – не мене питай.
Хто з ханів втік, рятуючись від них,
Від безнадії в чужину подався,
А хто без бою ворогу піддався,
А інший радий, що сховатися встиг.
Безмежний степ. Знайди когось у нім.
Відсидітися, напевно, сподівались.
Але монголи на цій справі знались,
Отож коритись довелось усім.
Хан Менгу з своїм військом величезним
В степу облаву справжню влаштував
І всіх, хто лиш на очі потрапляв
Чекала смерть. І неможливо щезнуть.
Та все ж знайшовся справжній богатир
Емір Бачман. Коли пришли монголи,
З сміливцями прорвав вороже коло
І в степ подався славний наш емір.
Та він ховатись зовсім не збиравсь,
Зібрав круг себе справжніх відчайдухів
І, як на осінь скаженіють мухи,
Так він у тіло у монгольське впивсь.
Ужалить тут і вже з другого боку.
В степу монголам схову не було.
Хіба що військо чималеньке йшло,
То він вночі тоді робив наскоки.
Нема монголам спокою в степах.
Зникають люди, а бува й загони.
За кожнім возом треба охорона,
А поміж війська осідає страх.
Бачман нарешті показав монголам,
Хто є господар у степах оцих.
Хоч, що він міг – один супроти всіх,
Як вороги і зрадники навколо?
Тож Менгу - хан із братом зі своїм
Зібрали кілька десять тисяч війська
І знову степ прочісувать взялися,
Щоб назавжди покінчити із ним.
Не мав Бачман постійного житла,
А на спочинок в байрака́х спинявся,
На островах на річкових ховався
Аби орда монгольська не знайшла.
І звідти, наче сокіл, налітав
На зайд монгольських. Учиняв розправу,
Лишав холодні трупи і заграви
І знов в степу безкрайому зникав.
І степ його від ворогів ховав,
І трави слід загону замітали,
Байраки степові завжди приймали
Коли він було прихистку шукав.
Монголи ж розійшлися по степах
І полювання справжне влаштували
Ще й кораблів дві сотні збудували
Аби шукати і на островах.
Пішли, надвоє військо розділивши,
Униз по різних берегах ріки.
Йшли наосліп, чекаючи, поки
Десь би на слід еміра може б вийшли.
І справді. У одному із лісів,
Що берегами річки розрослися,
Сліди Бачмана їм – таки знайшлися.
І він їх нещодавно залишив.
Та ще знайшли старезну хвору бабу
І допитали. В цім вони майстри.
В них навіть мертвий, не лише старий
Все, що їм треба, врешті розказав би.
Бачман і справді там недавно був,
Серед ріки на острові сховався
На захист річки дарма сподівався
В степу його ніхто би не здобув.
Через протоку вороги пройшли
На сонний табір кипчаків напали,
Кого схопили, кого порубали,
Бачмана ж у полон живим взяли.
І привели до хана до Менгу.
Бундючно той сидів в своєму ша́трі,
Велів Бачману на коліна стати
Інакше смерть пообіцяв лиху.
Бачман у вічі глянув йому сміло
І відповів: «Я смерті не боюсь!
Я не верблюд, а тому не стаю
Я на коліна». І його убили.
Монголи так розказували всім.
А між кипчаків поголос рознісся,
Що соколом у небо він вознісся,
Монголи не розправилися з ним.
Літає вільно десь у небесах
Там, де монголи у степу не владні
І дивиться, які ми безпорадні.
Як нас скував перед монголом страх
І як народ наш гордий вимира,
Розвіюється степом його слава.
Клекоче гнівом, має таке право,
Бо кожен долю власну обира.
Та три кибитки в затінку сховались.
Це – стійбище, здається, називалось
За тих, від нас віддавлених часів.
Коней з десяток по траві пасе.
Та і не коні. Так, облізлі шкапи.
І злодій би не взяв, якби натрапив.
Із цінного, здається мабуть все.
Крізь діри всюди виглядає бідність,
Яку ніяким латкам не прикрить.
А в затінку дідусь старий сидить,
Якого спека розморила, видно.
Та хлопчик йому спати не дає,
Замурзаний, нестрижений відколи,
Усе старого смикає за поли
І все йому питання задає:
- Дідуню, а чому, коли до нас
Монголи були вчора завітали,
Собаками кипчацькими назвали
Мойого тата і, дідуню, вас?
А від”їжджали, то татуню вслід
Їм крикнув: «Це вам просто не минеться!
Нехай-но тільки ще Бачман знайдеться,
Ми з вами порахуємось як слід!»
Хто ці кипчаки? Хто такий Бачман ?
Дідуню, ну! Не спи ! Скажи, дідуню!
І оченята аж сіяють юні
І сині, наче море-океан.
- Хто це, питаєш? Ну, тоді сідай
Зручніше, бо розмова буде довга.
Послухай свого дідуся старого,
Собі на вус міцненько намотай!
- Дідуню, в мене ще вусів немає!?..
- То так говорять, щоб запам’ятав.
Ти в мене про кипчаків запитав?
О, я, онуку, добре пам’ятаю,
Як степ увесь належить лише нам,
Кипчакам. Ми одні тут панували.
«Дешт-і-кипчак» – його так називали
Сусіди. Ліку нашим табунам
Не знали ми. Степ стугонів кругом,
Як наше військо у похід рушало
І всі сусіди від страху дрижали,
По кріпостях ховалися бігом.
А ми збирали щедру данину
Худобой, збіжжям, золотом, рабами.
Пустеля залишалася за нами.
Та то було в далеку давнину.
А потім хани розтягли степи
І кожен сам собою став володар
І зникла велич нашого народу
Та час нещасть для нього наступив.
І звідти, звідки сонце устає
Пришли ніким незвідані монголи.
Народів стільки на шляху збороли,
Що й пальців полічіти не стає.
Прийшли вони і в наш кипчацький край,
В оці степи, де рівних нам не було.
І наша сила в їхній потонула.
Чому так сталось – не мене питай.
Хто з ханів втік, рятуючись від них,
Від безнадії в чужину подався,
А хто без бою ворогу піддався,
А інший радий, що сховатися встиг.
Безмежний степ. Знайди когось у нім.
Відсидітися, напевно, сподівались.
Але монголи на цій справі знались,
Отож коритись довелось усім.
Хан Менгу з своїм військом величезним
В степу облаву справжню влаштував
І всіх, хто лиш на очі потрапляв
Чекала смерть. І неможливо щезнуть.
Та все ж знайшовся справжній богатир
Емір Бачман. Коли пришли монголи,
З сміливцями прорвав вороже коло
І в степ подався славний наш емір.
Та він ховатись зовсім не збиравсь,
Зібрав круг себе справжніх відчайдухів
І, як на осінь скаженіють мухи,
Так він у тіло у монгольське впивсь.
Ужалить тут і вже з другого боку.
В степу монголам схову не було.
Хіба що військо чималеньке йшло,
То він вночі тоді робив наскоки.
Нема монголам спокою в степах.
Зникають люди, а бува й загони.
За кожнім возом треба охорона,
А поміж війська осідає страх.
Бачман нарешті показав монголам,
Хто є господар у степах оцих.
Хоч, що він міг – один супроти всіх,
Як вороги і зрадники навколо?
Тож Менгу - хан із братом зі своїм
Зібрали кілька десять тисяч війська
І знову степ прочісувать взялися,
Щоб назавжди покінчити із ним.
Не мав Бачман постійного житла,
А на спочинок в байрака́х спинявся,
На островах на річкових ховався
Аби орда монгольська не знайшла.
І звідти, наче сокіл, налітав
На зайд монгольських. Учиняв розправу,
Лишав холодні трупи і заграви
І знов в степу безкрайому зникав.
І степ його від ворогів ховав,
І трави слід загону замітали,
Байраки степові завжди приймали
Коли він було прихистку шукав.
Монголи ж розійшлися по степах
І полювання справжне влаштували
Ще й кораблів дві сотні збудували
Аби шукати і на островах.
Пішли, надвоє військо розділивши,
Униз по різних берегах ріки.
Йшли наосліп, чекаючи, поки
Десь би на слід еміра може б вийшли.
І справді. У одному із лісів,
Що берегами річки розрослися,
Сліди Бачмана їм – таки знайшлися.
І він їх нещодавно залишив.
Та ще знайшли старезну хвору бабу
І допитали. В цім вони майстри.
В них навіть мертвий, не лише старий
Все, що їм треба, врешті розказав би.
Бачман і справді там недавно був,
Серед ріки на острові сховався
На захист річки дарма сподівався
В степу його ніхто би не здобув.
Через протоку вороги пройшли
На сонний табір кипчаків напали,
Кого схопили, кого порубали,
Бачмана ж у полон живим взяли.
І привели до хана до Менгу.
Бундючно той сидів в своєму ша́трі,
Велів Бачману на коліна стати
Інакше смерть пообіцяв лиху.
Бачман у вічі глянув йому сміло
І відповів: «Я смерті не боюсь!
Я не верблюд, а тому не стаю
Я на коліна». І його убили.
Монголи так розказували всім.
А між кипчаків поголос рознісся,
Що соколом у небо він вознісся,
Монголи не розправилися з ним.
Літає вільно десь у небесах
Там, де монголи у степу не владні
І дивиться, які ми безпорадні.
Як нас скував перед монголом страх
І як народ наш гордий вимира,
Розвіюється степом його слава.
Клекоче гнівом, має таке право,
Бо кожен долю власну обира.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію