Земля України - безмежні родючі поля
І надра багаті,і люди усі працьовиті.
І пісня душевна,що серце мені звеселя.
Чи є ще де – небудь прекрасніш країна на світі?
Та з давніх часів зграї лютих лихих ворогів
На землі оці, на багатства весь час позирали
І тільки чекали, щоб вдалий момент наступив.
Як тільки – но предки мечі на орала міняли,
Вони тут як тут, тягнуть все, що погано лежить,
Мордують людей і женуть їх, неначе худобу.
А що не потягнуть, вогнем починають палить.
І все набивають свою ненаситну утробу.
Та предки також були люди не надто прості.
І вміли орати, і вміли мечем володіти.
У зграй у ворожих ставали завжди на путі
І честили так, щоб надовго охоту відбити.
У праці й борні жив постійно мій древній народ.
Багатшали землі, по світу розносячи славу,
Зростали міста і сади розквітали. Та от
Про всі ті багатства дізнались в далекій державі.
Їх цар був жорстокий, сусідів усіх звоював,
Держави й народи він змусив на себе робити.
То ж, тільки дізнався, збирати війська наказав,
Війною іти, щоб усім цим йому володіти.
Ідуть вороги, не злічити, як та сарана,
Витоптують степ і усе по путі пожирають.
Аж тут на шляху їх щитів червоніє стіна,
То предки, як завше, непроханих гостей стрічають.
На березі річки, що тихо петляла в степах,
Зійшлися дві сили бій розпочався смертельний.
Від блиску мечів, наче аж засліпило в очах,
Під хмарою стріл поле бою зробилося темним.
День битва іде. Ворог трупом встеляє траву.
Невтомні мечі роблять звичну для себе роботу.
Та орди нові, наче хвилі морськії пливуть,
Вже білі сорочки аж бурі від крові і поту.
День другий мина, потім третій. Все меншає сил,
Все важчі мечі і піт очі бійцям заливає,
А ворог все лізе, навкруг увесь степ затопив,
І краю не видно й кінця йому, наче, немає.
Де помочі брать, щоб здолати цю силу страшну?
Упав воєвода на землю свою на коліна:
«О, Матінко-Земле на тебе надія одна!
Дай сили синам, бо у битві жорстокій загинем!
І будуть топтати копитами коней своїх
Чужинці твої неозорі квітучі простори,
А діти й жінки будуть в вічному рабстві у них
О, Матінко-Земле, дай сили спинити це горе!»
І враз побіліла вода степової ріки,
То Мати-Земля молоко із грудей туди влила.
І пили бійці, його смак відчували п’янкий,
І удесятерились у кожного воїна сили.
Як кинулись в бій, то рубали лихих ворогів,
Як вітер нещадний змели їх з землі зі своєї.
Підтримала Мати-Земля своїх вірних синів
Водою цілющою з тихої річки тієї.
Та річка і нині тече по просторах оцих
І Мати-Земля молоко із водою мішає…
Легенда легендой, та біла вода у ріці,
За те і Молочною ми її всі називаєм.