Їх вбила лінь. Не арії, які
Прийшли сюди тоді ще дикунами.
Що їх перед могутніми містами,
Що простояли тисячі років?
Їх вбила лінь. За тисячі років
Вони забули, що таке творити,
Бо звикли просто їсти, просто пити,
Нудьгуючи між чорно-білих снів.
Їх вбила лінь, насправді, та не та –
Відомий здавна потяг до неробства,
Вони трудились, як належить, просто,
Лінь щось міняти вбила ці міста.
В них було все, що треба для життя
І їм нового не хотілось мати.
А раптом оте нове може стати
Загрозою на сите майбуття?
Міста-казарми без ніяких вад,
Усе для того, аби їсти й спати
І кожен день бездумно працювати,
Впрягаючись в одноманітний лад.
Роки ішли – нічого не міняли,
Лягала втома, наче пил на брук.
Знайомі речі, знаний кожен звук.
І людям жити нецікаво стало.
Коли в ці землі арії прийшли,
Міста стояли …та пусті, забуті,
Лиш завивання вітру було чути
Отут, де люди, начебто жили.
В пустих могилах кинутих домів
Не захотіли арії селитись.
Їх відлякала ця бездушна ситість
В перерві поміж чорно-білих снів.
Намет пастуший посеред руїн
І кожен день, неначе день останній
У боротьбі за власне виживання
Сил надавала і наснаги їм.