Їхали татари приазовським степом.
Не орда, а кілька верхівців всього.
Сонце припікало і стояла спека,
Трави степовії висохли кругом.
Їхали татари, коні вже охляли,
З голоду і спраги ледве-ледве йдуть.
Вершникам не краще: їжі вже не мали
І долали спраглі незнайому путь.
Просять у Аллаха, щоб поміг в дорозі,
Щоб послав їм річку чистої води,
Чи хоча б струмочок десь у верболозі
І якусь дичину на предмет їди.
Чи Аллах почув їх, чи то так співпало,
Піднялись на пагорб стомлено вони,
Аж внизу в долині річка заблищала
І літа над нею хмара дичини.
Коні вниз помчали навіть без нагая,
Верхівці аж криком радісним зайшлись.
Навіть не спинившись, в воду залітають.
Довго пили коні, доки напились.
А татари поряд до води припали,
П’ють, не можуть спрагу свою заглушить.
Але ж напилися, на траву упали.
Ну, тепер вже можна спокійніше жить.
Відпочили трохи, коней відпустили,
Заходились дружно дичину ловить.
А та й не боїться. А як половили,
Вогнище розвели , почали варить.
Доки там диміло, булькало й шкварчало,
Глянули до річки – як відносно риб.
А її, їй Богу, не брешу, навалом ,
Одна перед другу над водою – стриб.
І рікою риба табунами ходить,
Хоч бери й руками витягай її.
Тож татари миттю скочили у воду
І набили нею всі сумки свої.
Розляглися потім навколо багаття
На м’якій, зеленій, на траві густій
І дарами річки стали пригощатись,
Набивати ними повний кендюх свій.
Напились, наїлись, розляглись довкола,
Коні недалеко скубають траву.
Струменіє річка, зеленіє поле.
Наче в рай попали вони наяву.
Тут з другого боку козак під’їжджає:
- Гей, там, бусурмани! – з-за ріки кричить,-
Що оце за річка? Чуєте, питаю?
А якщо почули, то хоча б кивніть!
Ну, а що татари? Їм козацька мова,
Що йому татарська. Звісно, ні бельмес.
Дивляться на нього. А козак ізнову:
- Як ця річка зветься? Хай би ти пощез!
Думають татари: що він там гукає?
Тикає щось пальцем все у їхній бік.
Тут один говорить: - Мабуть, він питає,
Чи ми не голодні. Добрий чоловік.
І тоді козаку дружно закричали:
- Ні, Токмак, козаче, ми тепер Токмак!
Це на їхній мові «ситі» означало,
Бо воно й насправді було саме так.
Козак подивився, потилицю чуха:
Дивну назву річці татарва дала.
Хоч звучить приємно і не ріже вухо.
Звідти, кажуть, назва річки і пішла.