Князь Жигимонт боявся не дарма,
Що вб’ють його бояри із князями,
Відсиджувався в Троках за стіна́ми,
Сторожу пильну навкруги тримав.
Але і їй не надто довіряв,
Бо ж можна люд купити, залякати,
Ніщо тоді не зможе врятувати.
І князь якраз це дуже добре знав.
Єдиний, кому довірявся він
Беззастережно, був ведмідь. Тварина
Не зрадить навіть у важку хвилину.
То ж не людина. З-за товстенних стін
Князь не виходив. На засу́ві двері
Завжди тримав. Нікого не пускав.
Ведмідь єдиний з ним перебував.
Хіба, бувало, поперед вечері
Князь випускав на вулицю його
Аби той замком прогулявся трохи
Та поганяв в пилюці свої блохи
І, може, часом полякав кого.
А нагулявшись, повертався він
І в двері шкрябав, щоб йому відкрили
І у барлогу у його пустили,
Сидіти з князем між похмурих стін.
Але князі й бояри не дрімали,
Взялися князя зо світу звести.
Слуга князівський в замок їх впустив.
Він же не звір – продавсь раз купували.
Ведмідь якраз на вулиці блукав
Тож поспішили змовники всі разом
І стали в двері шкрябатись до князя,
Немов ведмідь. Князь зради не чекав,
Тож відчинив і меч отримав в груди…
Не врятували стіни від людей.
Він зради не сховаєшся ніде,
Як навкруги трапляються іуди.