Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.18
13:24
Народжується ранок, як оргазм.
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
Народжується у вогні страждань.
І кожен промінь, наче богомаз,
У первісному вихорі жадань.
Проміння пронесеться крізь пітьму,
Немов крізь павутиння і полон,
Крізь пустку ошелешену й німу,
2026.03.18
13:14
Маки цвітом в полях облетіли,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотнім і голим алеям,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
Скоро в вікна загляне зима.
І природа слаба і безсила
Вже не схожа на себе сама.
По самотнім і голим алеям,
Там, де шурхіт опалих пожеж.
Голови не покривши своєї,
2026.03.18
09:47
Оперний співак зі світовим іменем. Володар унікального голосу - контртенору.
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
Соліст Паризької національної опери.
Перебуваючи за межами України, ніколи не припиняв переживати за її долю, завжди був у вирі подій.
Загинув у бою на Донбасі від кулі снайп
2026.03.18
06:36
Сірі котики вербові
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
І пухнасті, і м'які, -
І убрані празниково,
І завжди небоязкі
Ці сіренькі верхолази,
Ці пухнастики малі,
Що знов просяться до вази
На письмовому столі.
2026.03.18
06:35
Не шукайте її в холодних реєстрах, у переліку дат чи в тесаному камені. Вона розчинилася в Рашківському тумані, там, де Дністер зупиняє свій біг, зачувши шерех княжих подолів.
Її могила – не пагорб із хрестом, а простір між козацьким степом і молдавськи
2026.03.17
22:01
За чуттями як-от бити фарфор
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
Або сміятися
Бий фарфор, сміючись
Бий фарфор, сміючись, сміючись
За чуттями, як-от падолист
Або усміхання
Падай листям усміхаючись
2026.03.17
19:35
…У скринях окованих, серед шовків і смирни, лежало в о н о – дарунок зі Сходу, важкий і сліпучий. Намисто султана, де кожен алмаз – як сльоза, і кожен рубін – наче крапля крові пекучої. Господар Васіле Лупул надів його доньці на шию в день шлюбу: «Носи, Р
2026.03.17
17:57
Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитись, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на
2026.03.17
12:43
І
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
Що не малюй,
а йде війна,
допоки є московія
і корегує сатана
неписану історію.
ІІ
2026.03.17
12:22
…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я л
2026.03.17
11:46
Ти дивишся у дзеркало
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
і не бачиш
свого відображення.
Ти розчинився у просторі,
ти злився
із безликістю кімнати.
Так дух розчиняється
у безмежних полях космосу,
2026.03.17
09:33
«Ой, під горою, під Сучавою,
Там козак Тиміш лежить із славою.
Там не били в дзвони, там не грали сурми,
Тільки лиш Розанда мовить так над мурами...
– Ой, мій соколе, ясний муженьку,
чом не кличеш мене, мій под
2026.03.17
06:18
Весна навколо - і в душі весна
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
Відразу та охоче відродилась, -
Вона жива, як світу таїна,
І невблаганна, наче Божа милість.
То ледве чутна, ніби шелест крил,
То гомінка й весела, як цимбали, -
Від неї знову набираюсь сил,
Щоб старості пручатися над
2026.03.17
01:48
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2026.03.17
00:30
Російсько українська війна – війна за виживання. Українців – як нації, московитів – як імперії.
Мало повернути державність, треба повернути ще й історію.
Моральні авторитети черпають своє натхнення із кримінального минулого.
Найліпше захищати інт
2026.03.16
23:37
– Ти знову дивишся на захід, Тимоше, – її голос був тихим, як шелест шовкової завіси. – Там, де небо стає червоним, наче розлите вино твого батька. Там Молдова... чи там війна?
Він не обернувся, але вона відчула, як напружилися його плечі під жупаном. Йо
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.13
2026.03.06
2026.02.26
2026.02.25
2026.02.24
2026.02.14
2026.02.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про полонянку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про полонянку
Не за горами, не за ріками
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.
Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.
Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
