Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.10
18:55
під вечір
якщо вирубити звук
гулящих і балдіючих
під вікнами
із вереском їх виплодків
подекількагодинним
я написав би щось
напрочуд тихе
якщо вирубити звук
гулящих і балдіючих
під вікнами
із вереском їх виплодків
подекількагодинним
я написав би щось
напрочуд тихе
2026.08.10
17:22
У дерев’яних снах
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
2026.08.10
12:54
Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
2026.08.10
12:52
Біліє поступово полотно
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.
Сніг владно і уперто наступа,
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.
Сніг владно і уперто наступа,
2026.08.10
12:22
Ні відняти, ні додати —
Ноги смерть невчасно в'яже;
сповиває тіло в лати,
закриває очі. Як же
існувати нещасливо,
чолобитні бити в церкві,
пробачати зраду хтивим
і плескати «Браво» смерті?
Ноги смерть невчасно в'яже;
сповиває тіло в лати,
закриває очі. Як же
існувати нещасливо,
чолобитні бити в церкві,
пробачати зраду хтивим
і плескати «Браво» смерті?
2026.08.10
08:53
Платона очі плющові
Сова його на глобусі
В орлянку грає арлекін
Глуз у папужім одязі
Ридає Леді Скарлет Скрін
Дощ театральний ллє
А Темна Королева Снів
Зна людський біль як є
Сова його на глобусі
В орлянку грає арлекін
Глуз у папужім одязі
Ридає Леді Скарлет Скрін
Дощ театральний ллє
А Темна Королева Снів
Зна людський біль як є
2026.08.10
07:19
Докуривсь пилюкою
Літній час над луками, -
Вже понад городами
Тягне прохолодою
Від полів покошених,
Пилом запорошених.
На порозі осені
Серпень вмився росами,
Літній час над луками, -
Вже понад городами
Тягне прохолодою
Від полів покошених,
Пилом запорошених.
На порозі осені
Серпень вмився росами,
2026.08.10
06:45
Історія на вістрі сариса
Тишу попелястого ранку розірвав не звук сурми, а важкий, глухий тупіт сотень ніг і лютий, дикий крик, що долинав із боку південних кварталів.
– За Серапіса! За богоподібного царя Птолемея! – багатоголосий рев прокотивс
2026.08.10
01:58
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Я дізнався, що десь дзеленчить кришталевий струмок,
А у звуках магічних відлуння почув: "Друже-друже..."
Замордований літом, я планів його не порушу.
На
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Я дізнався, що десь дзеленчить кришталевий струмок,
А у звуках магічних відлуння почув: "Друже-друже..."
Замордований літом, я планів його не порушу.
На
2026.08.09
23:16
Солом’яного сонця капелюх
Ще нині крутить небом досить швидко.
Лякає спека, наче лихо з лих.
Лелечить тихо люд у гнізда вікон.
Роздерта на стовітрі джинсосинь.
Авто блукають довго в джунглях вулиць.
Когось впіймати хоче хитра тінь,
Ще нині крутить небом досить швидко.
Лякає спека, наче лихо з лих.
Лелечить тихо люд у гнізда вікон.
Роздерта на стовітрі джинсосинь.
Авто блукають довго в джунглях вулиць.
Когось впіймати хоче хитра тінь,
2026.08.09
22:20
Вухань засмикався: ой, лихо!
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —
2026.08.09
21:58
У бабусі на городі
Я побачив пташку-одуд.
Чубчик-віяло. Дзьобатий.
Пір'я в одуда строкате.
Хочу я про нього знати.
А чи має одуд хату?
- Уд. уд, уд, - почав співати,
Прилетіли ще пташата.
Я побачив пташку-одуд.
Чубчик-віяло. Дзьобатий.
Пір'я в одуда строкате.
Хочу я про нього знати.
А чи має одуд хату?
- Уд. уд, уд, - почав співати,
Прилетіли ще пташата.
2026.08.09
17:20
Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за
2026.08.09
15:52
Коротшають і лІто і літА,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
2026.08.09
13:08
Ледве шкутильгають люди на льоду,
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
2026.08.09
10:35
обіцяючи
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про полонянку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про полонянку
Не за горами, не за ріками
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.
Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.
Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
