Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.01
08:16
Не можна без світла й опалення
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
у одноманітності плину.
Гаптує душиця із марення
тонку льодяну павутину.
Що далі, тікати у безлих*
думок чи укритися пледом?
Вілляти вина повний келих,
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про полонянку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про полонянку
Не за горами, не за ріками
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.
Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.
Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
