В жалобі Польща, Польща гірко плаче.
Часи змінились... І часи сумні.
Іще учора була сильна, наче
І Болеслав Хоробрий на коні.
Ходив на угрів і супроти прусів,
На Київ воїв кілька раз водив.
Зі своїм зятем Святополком Руссю
Хай і не довго, але володів.
Немає більше Польської держави.
А ні корони, а ні короля.
Немає на сусідів злих управи.
Уже береться пусткою земля.
Всьому ж виною гонор Болеслава,
Його гіпертрофована пиха.
Бо, як хотів, так Польщею і правив
По маківку засівши у гріхах.
І не хотів і слухати нікого.
Як краківський єпископ Станіслав
Став говорити, що забув той Бога
І совістити короля почав.
Король в костьол з дружиною вломився,
Єпископа за бороду вхопив.
На сан, на святість місця не дивився,
Кричав в обличчя: «Як таке посмів?!»
І, дивлячись в розширені зіниці
Аж зблідлого від люті короля,
Єпископ мовив ( а слова – як криця
І кожне чути навіть звіддаля):
- Спинись, коро́лю! – І хреста в обличчя,-
Пусти мене і погамуй свій гнів.
Отак чинити королю не личить.
Ти в храмі Божім, а не на війні!.
Король, немов не чує, шаленіє:
- Пізнаєш, драбе, королівський гнів!
- Хрестом клянуся, як лише посмієш,
То й Польщі буде те, що і мені!
Король не схаменувся, не спинився.
Він прагнув крові, над усе бажав.
Велів четвертувати та дивився
Ще й закривавив власного ножа.
Вхопив хреста кривавими руками,
Дивився в небо з викликом: я ось!
Не бачив: все, що зводилось віками
Уже вогнем і полум’ям взялось.
Корона з голови його упала
На дрібні скалки. Не зібрати їх.
Небесна сила Польщу покарала,
Щоб кров’ю змити королівський гріх.