Надходив вечір. Тиша залягла.
Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
Рожевих хмар отара чимала
За сонцем подалась до виднокраю.
Повільна, сонно мружилась ріка
В оточенні притихлих очеретів.
Хіба що птиця промайне яка,
Ледь осокори не торкне на злеті.
Та риба, мовби вчилася літать
Вистрибувала й з виляском пірнала.
У вибалку, щоб тишу не злякать,
Мисливців двоє на траві лежали.
Один – дорослий, другий – ще малий,
Ще й вуса пробиватись не почали,
Якісь розмови пошепки вели.
Сухі гілки у вогнищі тріщали.
Тягло димком і смаленим звідтіль,
Вечеря мала скоро буть готова.
М’яка трава – і скатерть, і постіль.
І у мисливців настрій пречудовий.
Малий весь час дорослого питав,
Вивідував щось досі ще не знане .
При тому слину раз по раз ковтав,
Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
Поміж другого мову завели
Про звірину, що степ цей заселяла.
Які вони, звідкіль сюди прийшли,
Чом саме так їх люди називали.
Почувши про тарпанів, кабанів,
Лисиць і турів, дрібноту чималу,
Малий розмову раптом перевів
На те, що, мабуть, спати не давало:
- А хто такий чингул? – спитав малий,-
От рід, який живе понад рікою,
То рід вовка. А там он рід, який
Є родом тура. Звірини такої
Багато є навколо у степах.
Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
Який прабатько весь наш рід боронить?
Всміхнувся батько, в відблисках тремких
Його усмішка дивно виглядала.
- Розвію трохи сумнівів твоїх,
Хоч і в самого сумнівів чимало.
Чингул – прабатько, що боронить рід,
То звір, якому рівного немає.
На жаль, в степах давно зник його слід.
Але колись ні хижа вовча зграя,
Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
Із ним змагатись не могли у силі.
Він міг здолати просто мимохідь
Звірину всяку. Тож вона ходила
В обхід, як чула, що чингул іде.
То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
- Хто ж його бачив, таточку і де?
- Стрічали люди та давно, одначе.
Іще мій батько батька говорив,
Що чув того, хто власними очима
Чингула бачив. Вже пройшло років
З тії пори. Вже в мене за плечима
Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
Чингула стріть мені не довелося.
Пішов від нас. Тепер не все гаразд
У роді в нас. Провіщення збулося.
- Провіщення? Яке? Хто провістив?
- Колись давно, як зими довгі були,
говорять, в роді нашім один жив.
Його ім’я вже й прадіди забули.
Тоді чингул був першим серед всіх.
І рід наш також був не із останніх.
Отут, на цих просторах степових
Тоді ще горді, сильні, а не гнані
Ми простували сміло по степах
Туди, куди нас правили чингули.
Наш войовничий клич наводив страх
На люд і звіра. Ми могутні були.
Списи міцні стискали у руках.
Нам сили кров чингула додавала.
Нас не спиняла ні одна ріка,
Ми її легко, як струмок долали.
І слід у слід з чингулами ішли,
Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
Тому завжди зі здобиччю були.
Він не давав із голоду померти.
Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
На його мові вільно говорити:
Щоб рід батьків традиції беріг,
Тоді він буде, як належить жити.
І ми тримались звичаїв батьків.
Аж поки той, чиє ім’я забулось,
Міцного лука з дерева зробив.
Тоді лихе провіщення і збулось.
Бо провістив колись один із тих,
Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
Нам спис в руках – найліпший оберіг,
Ми маєм ним лише користуватись.
Бо спис – то зброя воїна, який
Не має страху, йде у бій відкрито.
Він має бути сильний і стрімкий,
Але й повинен маскуватись вміти.
А лук – то зброя хитрих ледарів
І боягузів, що лиш тишком діють,
Які найбільше, може, на корів
Полюють. Більших зачепить не сміють.
А ми, хто на чингулів полював,
Лише списом могли його здолати.
Стріли укус чингул не відчував,
Його стрілою тільки ображати.
Тож поки мали ми списи в руках,
Поки й чингули поряд з нами жили.
А лук – то зброя підла і легка,
В один момент усе б життя змінила.
Адже чингул образиться на те,
Що не відкрито з ним на бій ступають
Та піде геть. Стежина заросте.
А на весь рід голодна смерть чекає.
І, коли той, чиє ім’я німе,
Зробив свій лук і став ним похвалятись,
Гадаючи, що серце всім пройме
І будуть луком всі користуватись,
Старійшини зібралися гуртом
І прийняли: негідника прогнати,
Його творіння знищить, щоб ніхто
Не смів таке у руки, навіть, брати.
І той пішов, ображений на всіх.
Гадали ми, що смерть його чекає
Та підлий він не тільки вижить зміг,
Життя почавши у чужому краї,
Навчив других він луки ті робить.
І смертоносні замигтіли стріли.
А ми нічого не могли змінить.
Вже не могли того, хоч і хотіли.
Ми ще тримались звичаїв батьків
Та все частіше заздро поглядали,
Як поряд роди турів і вовків
Із луками на здобич полювали.
І розбігалась в страху звірина,
І сотнями під стрілами вмирала
Аж поки ( і людей у тім вина),
В степах навколо звірини не стало.
Чингули теж у невідь подались.
Одної днини зникли, десь пропали.
Шукали ми, прабатькові клялись,
Що ми батьків традицій не зламали.
Та марно все. Прабатько кинув нас.
І жити стало важко неймовірно.
Багато хто не пережив той час.
Але ми сподівалися все рівно,
Що він поверне...- А який він був
Чингул насправді? - Я його не бачив,
Але по тому, що від батька чув,
Він був великий, як гора неначе,
Вкривала довга вовна усього
І два ікла стирчали з його рота,
Загнуті вгору, довгі. Я його
Зображення, напевно, бачив в гроті
Святилища. Але чи то був він,
Не знаю. І нема кого спитати.
- А що говорять,- підхопився син,-
Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
- А що вони. Чекайте, кажуть нам.
Чингул поверне, час такий настане.
А вже і лік утратили рокам
З часів, як його бачили востаннє.
Коли ж чингул повернеться-таки,
Часи для роду нашого настануть
Щасливі. А оці часи гіркі
Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
...Малого дивний тупіт розбудив.
Ще чорне небо зорями рясніло,
Далекий виднокрай ледь рожевів.
Там сонце тільки набирало сили.
І в темряві з тієї сторони
Здалеку кроки долинали глухо.
Зовсім не схоже то на табуни
Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
В степу світанок швидко настає.
Уже на небі зорі потьмяніли .
Чіткіше інший берег постає.
Крізь темряву деталі проступили.
І тут над самим урвищем крутим,
Добряче вже підмитим течією,
З’явився звір. Він був саме таким,
Як малював уявою своєю
Малий, коли чув батькові слова.
Не звір – гора. Хутро донизу довге,
Велика довговуха голова
І два ікла стирчать, неначе роги.
Звір зупинивсь на березі, завмер.
Хутро на ньому було зовсім сиве.
Він раптом вгору голову задер
І заревів протяжно і тужливо.
Від крику й батько кинувся зі сну,
Поглянув пильно, ледь продерши очі.
А син до нього руки простягнув,
Немов до чогось запросити хоче.
- Він повернувся, тату! Повернувсь!
Він повернувсь!- повторював уперто.
Та батько тільки гірко усміхнувсь:
- Він повернувся, синку, щоб померти!
І раптом берег чи то від ваги,
Чи сам собою в річку обвалився.
Чингул посунув, наче м’яч тугий
З землею разом в воду покотився.
Лиш заревів востаннє і замовк.
Його земля навіки поховала.
Не встиг зробити свій останній крок,
Ступить на землю, де його чекали.
Забулась ця історія в віках.
Пішла услід за часу течією.
І лиш маленька степова ріка
І досі ще нагадує про неї.