ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про чингула
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про чингула
Надходив вечір. Тиша залягла.
Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
Рожевих хмар отара чимала
За сонцем подалась до виднокраю.
Повільна, сонно мружилась ріка
В оточенні притихлих очеретів.
Хіба що птиця промайне яка,
Ледь осокори не торкне на злеті.
Та риба, мовби вчилася літать
Вистрибувала й з виляском пірнала.
У вибалку, щоб тишу не злякать,
Мисливців двоє на траві лежали.
Один – дорослий, другий – ще малий,
Ще й вуса пробиватись не почали,
Якісь розмови пошепки вели.
Сухі гілки у вогнищі тріщали.
Тягло димком і смаленим звідтіль,
Вечеря мала скоро буть готова.
М’яка трава – і скатерть, і постіль.
І у мисливців настрій пречудовий.
Малий весь час дорослого питав,
Вивідував щось досі ще не знане .
При тому слину раз по раз ковтав,
Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
Поміж другого мову завели
Про звірину, що степ цей заселяла.
Які вони, звідкіль сюди прийшли,
Чом саме так їх люди називали.
Почувши про тарпанів, кабанів,
Лисиць і турів, дрібноту чималу,
Малий розмову раптом перевів
На те, що, мабуть, спати не давало:
- А хто такий чингул? – спитав малий,-
От рід, який живе понад рікою,
То рід вовка. А там он рід, який
Є родом тура. Звірини такої
Багато є навколо у степах.
Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
Який прабатько весь наш рід боронить?
Всміхнувся батько, в відблисках тремких
Його усмішка дивно виглядала.
- Розвію трохи сумнівів твоїх,
Хоч і в самого сумнівів чимало.
Чингул – прабатько, що боронить рід,
То звір, якому рівного немає.
На жаль, в степах давно зник його слід.
Але колись ні хижа вовча зграя,
Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
Із ним змагатись не могли у силі.
Він міг здолати просто мимохідь
Звірину всяку. Тож вона ходила
В обхід, як чула, що чингул іде.
То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
- Хто ж його бачив, таточку і де?
- Стрічали люди та давно, одначе.
Іще мій батько батька говорив,
Що чув того, хто власними очима
Чингула бачив. Вже пройшло років
З тії пори. Вже в мене за плечима
Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
Чингула стріть мені не довелося.
Пішов від нас. Тепер не все гаразд
У роді в нас. Провіщення збулося.
- Провіщення? Яке? Хто провістив?
- Колись давно, як зими довгі були,
говорять, в роді нашім один жив.
Його ім’я вже й прадіди забули.
Тоді чингул був першим серед всіх.
І рід наш також був не із останніх.
Отут, на цих просторах степових
Тоді ще горді, сильні, а не гнані
Ми простували сміло по степах
Туди, куди нас правили чингули.
Наш войовничий клич наводив страх
На люд і звіра. Ми могутні були.
Списи міцні стискали у руках.
Нам сили кров чингула додавала.
Нас не спиняла ні одна ріка,
Ми її легко, як струмок долали.
І слід у слід з чингулами ішли,
Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
Тому завжди зі здобиччю були.
Він не давав із голоду померти.
Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
На його мові вільно говорити:
Щоб рід батьків традиції беріг,
Тоді він буде, як належить жити.
І ми тримались звичаїв батьків.
Аж поки той, чиє ім’я забулось,
Міцного лука з дерева зробив.
Тоді лихе провіщення і збулось.
Бо провістив колись один із тих,
Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
Нам спис в руках – найліпший оберіг,
Ми маєм ним лише користуватись.
Бо спис – то зброя воїна, який
Не має страху, йде у бій відкрито.
Він має бути сильний і стрімкий,
Але й повинен маскуватись вміти.
А лук – то зброя хитрих ледарів
І боягузів, що лиш тишком діють,
Які найбільше, може, на корів
Полюють. Більших зачепить не сміють.
А ми, хто на чингулів полював,
Лише списом могли його здолати.
Стріли укус чингул не відчував,
Його стрілою тільки ображати.
Тож поки мали ми списи в руках,
Поки й чингули поряд з нами жили.
А лук – то зброя підла і легка,
В один момент усе б життя змінила.
Адже чингул образиться на те,
Що не відкрито з ним на бій ступають
Та піде геть. Стежина заросте.
А на весь рід голодна смерть чекає.
І, коли той, чиє ім’я німе,
Зробив свій лук і став ним похвалятись,
Гадаючи, що серце всім пройме
І будуть луком всі користуватись,
Старійшини зібралися гуртом
І прийняли: негідника прогнати,
Його творіння знищить, щоб ніхто
Не смів таке у руки, навіть, брати.
І той пішов, ображений на всіх.
Гадали ми, що смерть його чекає
Та підлий він не тільки вижить зміг,
Життя почавши у чужому краї,
Навчив других він луки ті робить.
І смертоносні замигтіли стріли.
А ми нічого не могли змінить.
Вже не могли того, хоч і хотіли.
Ми ще тримались звичаїв батьків
Та все частіше заздро поглядали,
Як поряд роди турів і вовків
Із луками на здобич полювали.
І розбігалась в страху звірина,
І сотнями під стрілами вмирала
Аж поки ( і людей у тім вина),
В степах навколо звірини не стало.
Чингули теж у невідь подались.
Одної днини зникли, десь пропали.
Шукали ми, прабатькові клялись,
Що ми батьків традицій не зламали.
Та марно все. Прабатько кинув нас.
І жити стало важко неймовірно.
Багато хто не пережив той час.
Але ми сподівалися все рівно,
Що він поверне...- А який він був
Чингул насправді? - Я його не бачив,
Але по тому, що від батька чув,
Він був великий, як гора неначе,
Вкривала довга вовна усього
І два ікла стирчали з його рота,
Загнуті вгору, довгі. Я його
Зображення, напевно, бачив в гроті
Святилища. Але чи то був він,
Не знаю. І нема кого спитати.
- А що говорять,- підхопився син,-
Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
- А що вони. Чекайте, кажуть нам.
Чингул поверне, час такий настане.
А вже і лік утратили рокам
З часів, як його бачили востаннє.
Коли ж чингул повернеться-таки,
Часи для роду нашого настануть
Щасливі. А оці часи гіркі
Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
...Малого дивний тупіт розбудив.
Ще чорне небо зорями рясніло,
Далекий виднокрай ледь рожевів.
Там сонце тільки набирало сили.
І в темряві з тієї сторони
Здалеку кроки долинали глухо.
Зовсім не схоже то на табуни
Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
В степу світанок швидко настає.
Уже на небі зорі потьмяніли .
Чіткіше інший берег постає.
Крізь темряву деталі проступили.
І тут над самим урвищем крутим,
Добряче вже підмитим течією,
З’явився звір. Він був саме таким,
Як малював уявою своєю
Малий, коли чув батькові слова.
Не звір – гора. Хутро донизу довге,
Велика довговуха голова
І два ікла стирчать, неначе роги.
Звір зупинивсь на березі, завмер.
Хутро на ньому було зовсім сиве.
Він раптом вгору голову задер
І заревів протяжно і тужливо.
Від крику й батько кинувся зі сну,
Поглянув пильно, ледь продерши очі.
А син до нього руки простягнув,
Немов до чогось запросити хоче.
- Він повернувся, тату! Повернувсь!
Він повернувсь!- повторював уперто.
Та батько тільки гірко усміхнувсь:
- Він повернувся, синку, щоб померти!
І раптом берег чи то від ваги,
Чи сам собою в річку обвалився.
Чингул посунув, наче м’яч тугий
З землею разом в воду покотився.
Лиш заревів востаннє і замовк.
Його земля навіки поховала.
Не встиг зробити свій останній крок,
Ступить на землю, де його чекали.
Забулась ця історія в віках.
Пішла услід за часу течією.
І лиш маленька степова ріка
І досі ще нагадує про неї.
Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
Рожевих хмар отара чимала
За сонцем подалась до виднокраю.
Повільна, сонно мружилась ріка
В оточенні притихлих очеретів.
Хіба що птиця промайне яка,
Ледь осокори не торкне на злеті.
Та риба, мовби вчилася літать
Вистрибувала й з виляском пірнала.
У вибалку, щоб тишу не злякать,
Мисливців двоє на траві лежали.
Один – дорослий, другий – ще малий,
Ще й вуса пробиватись не почали,
Якісь розмови пошепки вели.
Сухі гілки у вогнищі тріщали.
Тягло димком і смаленим звідтіль,
Вечеря мала скоро буть готова.
М’яка трава – і скатерть, і постіль.
І у мисливців настрій пречудовий.
Малий весь час дорослого питав,
Вивідував щось досі ще не знане .
При тому слину раз по раз ковтав,
Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
Поміж другого мову завели
Про звірину, що степ цей заселяла.
Які вони, звідкіль сюди прийшли,
Чом саме так їх люди називали.
Почувши про тарпанів, кабанів,
Лисиць і турів, дрібноту чималу,
Малий розмову раптом перевів
На те, що, мабуть, спати не давало:
- А хто такий чингул? – спитав малий,-
От рід, який живе понад рікою,
То рід вовка. А там он рід, який
Є родом тура. Звірини такої
Багато є навколо у степах.
Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
Який прабатько весь наш рід боронить?
Всміхнувся батько, в відблисках тремких
Його усмішка дивно виглядала.
- Розвію трохи сумнівів твоїх,
Хоч і в самого сумнівів чимало.
Чингул – прабатько, що боронить рід,
То звір, якому рівного немає.
На жаль, в степах давно зник його слід.
Але колись ні хижа вовча зграя,
Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
Із ним змагатись не могли у силі.
Він міг здолати просто мимохідь
Звірину всяку. Тож вона ходила
В обхід, як чула, що чингул іде.
То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
- Хто ж його бачив, таточку і де?
- Стрічали люди та давно, одначе.
Іще мій батько батька говорив,
Що чув того, хто власними очима
Чингула бачив. Вже пройшло років
З тії пори. Вже в мене за плечима
Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
Чингула стріть мені не довелося.
Пішов від нас. Тепер не все гаразд
У роді в нас. Провіщення збулося.
- Провіщення? Яке? Хто провістив?
- Колись давно, як зими довгі були,
говорять, в роді нашім один жив.
Його ім’я вже й прадіди забули.
Тоді чингул був першим серед всіх.
І рід наш також був не із останніх.
Отут, на цих просторах степових
Тоді ще горді, сильні, а не гнані
Ми простували сміло по степах
Туди, куди нас правили чингули.
Наш войовничий клич наводив страх
На люд і звіра. Ми могутні були.
Списи міцні стискали у руках.
Нам сили кров чингула додавала.
Нас не спиняла ні одна ріка,
Ми її легко, як струмок долали.
І слід у слід з чингулами ішли,
Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
Тому завжди зі здобиччю були.
Він не давав із голоду померти.
Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
На його мові вільно говорити:
Щоб рід батьків традиції беріг,
Тоді він буде, як належить жити.
І ми тримались звичаїв батьків.
Аж поки той, чиє ім’я забулось,
Міцного лука з дерева зробив.
Тоді лихе провіщення і збулось.
Бо провістив колись один із тих,
Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
Нам спис в руках – найліпший оберіг,
Ми маєм ним лише користуватись.
Бо спис – то зброя воїна, який
Не має страху, йде у бій відкрито.
Він має бути сильний і стрімкий,
Але й повинен маскуватись вміти.
А лук – то зброя хитрих ледарів
І боягузів, що лиш тишком діють,
Які найбільше, може, на корів
Полюють. Більших зачепить не сміють.
А ми, хто на чингулів полював,
Лише списом могли його здолати.
Стріли укус чингул не відчував,
Його стрілою тільки ображати.
Тож поки мали ми списи в руках,
Поки й чингули поряд з нами жили.
А лук – то зброя підла і легка,
В один момент усе б життя змінила.
Адже чингул образиться на те,
Що не відкрито з ним на бій ступають
Та піде геть. Стежина заросте.
А на весь рід голодна смерть чекає.
І, коли той, чиє ім’я німе,
Зробив свій лук і став ним похвалятись,
Гадаючи, що серце всім пройме
І будуть луком всі користуватись,
Старійшини зібралися гуртом
І прийняли: негідника прогнати,
Його творіння знищить, щоб ніхто
Не смів таке у руки, навіть, брати.
І той пішов, ображений на всіх.
Гадали ми, що смерть його чекає
Та підлий він не тільки вижить зміг,
Життя почавши у чужому краї,
Навчив других він луки ті робить.
І смертоносні замигтіли стріли.
А ми нічого не могли змінить.
Вже не могли того, хоч і хотіли.
Ми ще тримались звичаїв батьків
Та все частіше заздро поглядали,
Як поряд роди турів і вовків
Із луками на здобич полювали.
І розбігалась в страху звірина,
І сотнями під стрілами вмирала
Аж поки ( і людей у тім вина),
В степах навколо звірини не стало.
Чингули теж у невідь подались.
Одної днини зникли, десь пропали.
Шукали ми, прабатькові клялись,
Що ми батьків традицій не зламали.
Та марно все. Прабатько кинув нас.
І жити стало важко неймовірно.
Багато хто не пережив той час.
Але ми сподівалися все рівно,
Що він поверне...- А який він був
Чингул насправді? - Я його не бачив,
Але по тому, що від батька чув,
Він був великий, як гора неначе,
Вкривала довга вовна усього
І два ікла стирчали з його рота,
Загнуті вгору, довгі. Я його
Зображення, напевно, бачив в гроті
Святилища. Але чи то був він,
Не знаю. І нема кого спитати.
- А що говорять,- підхопився син,-
Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
- А що вони. Чекайте, кажуть нам.
Чингул поверне, час такий настане.
А вже і лік утратили рокам
З часів, як його бачили востаннє.
Коли ж чингул повернеться-таки,
Часи для роду нашого настануть
Щасливі. А оці часи гіркі
Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
...Малого дивний тупіт розбудив.
Ще чорне небо зорями рясніло,
Далекий виднокрай ледь рожевів.
Там сонце тільки набирало сили.
І в темряві з тієї сторони
Здалеку кроки долинали глухо.
Зовсім не схоже то на табуни
Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
В степу світанок швидко настає.
Уже на небі зорі потьмяніли .
Чіткіше інший берег постає.
Крізь темряву деталі проступили.
І тут над самим урвищем крутим,
Добряче вже підмитим течією,
З’явився звір. Він був саме таким,
Як малював уявою своєю
Малий, коли чув батькові слова.
Не звір – гора. Хутро донизу довге,
Велика довговуха голова
І два ікла стирчать, неначе роги.
Звір зупинивсь на березі, завмер.
Хутро на ньому було зовсім сиве.
Він раптом вгору голову задер
І заревів протяжно і тужливо.
Від крику й батько кинувся зі сну,
Поглянув пильно, ледь продерши очі.
А син до нього руки простягнув,
Немов до чогось запросити хоче.
- Він повернувся, тату! Повернувсь!
Він повернувсь!- повторював уперто.
Та батько тільки гірко усміхнувсь:
- Він повернувся, синку, щоб померти!
І раптом берег чи то від ваги,
Чи сам собою в річку обвалився.
Чингул посунув, наче м’яч тугий
З землею разом в воду покотився.
Лиш заревів востаннє і замовк.
Його земля навіки поховала.
Не встиг зробити свій останній крок,
Ступить на землю, де його чекали.
Забулась ця історія в віках.
Пішла услід за часу течією.
І лиш маленька степова ріка
І досі ще нагадує про неї.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію