У задумі великий хан Тігак
Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
В руці кумису чималенька чаша,
Яку не може він допить ніяк.
Великі думи зморщило чоло,
Тривога серце неупинно крає.
Його хвилює доля його краю,
Який ярмо монгольське облягло.
Степи, в яких ще предки панували,
Належать стали Золотій орді.
Його народ у скруті і біді,
А хану Берке усе мало й мало.
То вимагає у похід іти,
Куди монгольське військо виступає
А то тумен монгольський налітає
Аби рабів собі в степу знайти.
Суцільний стогін полем половецьким.
Живим товаром став його народ.
Нема в степу монголам перешкод,
Ніхто чинити опір не береться.
Нема Котяня, може він би міг
Підняти степ, усі роди кипчацькі
І силою великою промчаться,
Щоб зайд монгольських вигнать за поріг.
А він, Тігак, ще й не старий неначе,
Проте Котятю, звісно, не рівня.
За ним піде хіба його рідня
Та ті «кипчак» для кого щось та значить.
У тім, що сталось, не чиясь вина,
Самі ж кипчацькі хани і повинні.
Він пам’ятає, хоч і був дитина,
Як в степ прийшла зі сходу новина,
Що йде якась невідомая сила
Якісь монголи, що скоряють всіх.
Кипчацькі хани встали проти них
Та в битві зупинити не зуміли.
Він пам’ята, як утікать прийшлось,
Добро схопивши, від монгольських коней.
Вже на ходу стояв і плач і стогін
По тих, кого ховать не довелось.
А потім батько знов у степ подався
І десь на Калці голову поклав.
І він, як старший в роді, ханом став,
Хоч в нього вус заледве пробивався.
Тоді часи нелегкії були,
Хоча тепер ще й гірші набагато.
Доводилося родом керувати.
Коли ж то досвід і знання прийшли?!
Котянь в степах був найсильнішим ханом.
Тігак, як родич, поряд кочував.
І хан старий бува допомогав:
Чи то порадить, чи на захист стане.
Пішли монголи десь в свої степи.
Здавалось, їм повернення не буде.
Але даремно сподівались люди,
Що час спокою врешті наступив.
Готуючись скорити степ кипчацький,
Монголи стали стравлювати їх -
Одних кипчаків супроти других,
Щоб слабкістю їх потім скористати.
Хан Аккубуль на полюванні вбив
Мангуша, сина славного Котяня.
Котянь помстився. Від чужого стану
Нічого майже він не залишив.
Сам Аккубуль із залишками роду
Утік на схід. За поміччю мабуть.
А там і звістка, що монголи йдуть.
Промчалась між кипчацького народу.
Чинити опір було би дарма
Орда монгольська степ заполонила.
Вони ж бо знали: крім Котяня сили
У степу половецькому нема.
Та хан старий не став чинити опір.
Зібравши всіх, кому був ханом він,
В Угорщину степами їх повів
Аби монголам не піти в холопи.
В Угорщині у Бели – короля
Не всі кипчакам виявились раді.
Котяня звинуватили у зраді.
Не сприйняла угорськая земля
Тих, хто країну міг би захистити
Від орд монгольських, що уже ішли.
Уже і Київ руський узяли.
Їх коні вже в Карпатах б’ють копитом.
Від рук злочинних хан Котянь упав
Кипчаки то угорцям не простили.
Як буря по країні пролетіли.
Невинний – винний трупом шлях услав
Тігак був першим серед тої помсти:
Вбивав, палив, лишав кривавий слід,
Щоб пам’ятав угорський підлий рід:
Кипчаки тут господарі – не гості…
А слідом крізь карпатський перевал
В Угорщину ввірвалися монголи
І все, чого кипчаки не збороли,
Скорив монгольський безупинний шал.
Тігак з ордою відступив на південь,
Де у болгар і латинян служив.
Та бачив в снах всю шир своїх степів,
З яких в цім краї не було і сліду.
Хоч служба була наче й не важка
І імператор не скупивсь на плату,
Та не замінять ніякі палати
Степів – де все життя кочовика.
І лише тільки виникла можливість
Він повернувся у степи свої.
Позаду залишилися бої,
Попереду гірка монгольська милість.
Степ наче був таким, як і колись
Ті ж самі трави і широкі ріки,
Кумис той самий – для кипчаків ліки
І воїни ще не перевелись.
Та волі тої вже в степу не було.
Монголи мали за холопів їх
Мурзі якомусь хан схилявсь до ніг,
Про гордість і про велич вже й забули.
Чи можна було витерпіти це
Тігаку – сину цих степів широких,
Що вільний був всі п’ять десятків років
Спокійно смерті дивлячись в лице?
Не всі кипчаки голови схилили.
Уже легендой став емір Бачман
Що не втікав зі степу, як Котянь.
Зібрав з кипчаків невеликі сили
І став грудьми на захист цих степів
Бивсь до останку, доки й не загинув
Але монголам не підставив спину,
А гордо й гідно смерть свою зустрів.
Ні, дух кипчацький гордий ще не вмер,
Тігак готовий степом клич послати
Аби на боротьбу його підняти
І стать на бій із зайдами тепер.
Він знає, що за ним піде багато
Бо скільки сліз і горя принесло
Родам кипчацьким те монгольське зло.
І час йому вже гідний опір дати.
Хоч знає він: багато є й таких,
Що за срібляк готові всіх продати
І цим в монголів ласку звоювати,
Постійно упадаючи до ніг.
І, навіть, дехто з беків його роду
Продать готовий хана свойого.
Ні, він не дасть зробити їм цього,
Він кине клич кипчацькому народу.
Вже краще смерть в жорстокому бою,
Ніж все життя попід ярмом ходити,
Монгольським зайдам, як панам служити,
Навік віддавши землю їм свою.
У задумі великій хан Тігак.
Смерть його, звісно, зовсім не лякає.
Раб зі страху усе життя вмирає.
А він не раб. І він не віда страх!
Там, за шатром його народ чекає.
Що скаже він? Куди їх поведе?
Чи зможе він? Чи ті слова знайде,
Які людей на битву піднімають?
Ні, все – рішив! Геть сумнівів дурман!
Устав Тігак,з шатра на сонце вийшов.
Стоять кипчаки: і кінні, і піші,
Чекають, що їм скаже їхній хан.
Народ навколо. За спиною беки.
Не зрозуміть: хто вірний, а хто ні.
Мурахами тривога по спині
І відчуття близької небезпеки.
Сказав: - Кипчаки, вірний мій народ!
Я поведу вас супроти монголів,
Щоб ми вернули нашу давню волю
І, як колись, не відали турбот.
Я…- і зненацька голос обірвався.
Біль гострий у потилицю уп’явсь,-
- Це зра… - життя скінчилося ураз
І все, що він зробити намагався.
На берегах Чингулу він знайшов
Бажану волю і спочинок вічний.
І крізь століття дивиться нам в вічі,
В бій за свободу закликає знов.