Степ приазовський вільний і широкий.
Дорога рівна, як стріла, лежить.
Бува, що річка шлях перебіжить
Чи вигулькне курган з якогось боку.
Та більш ніщо твій погляд не спиня
І їдеш заспокоєний, розімлілий.
Поглядуєш: чи сонце ще не сіло,
Сповіщуючи про скінченність дня.
Зненацька перед очі вирина
Якась споруда, як для степу дивна.
Здалеку – начебто стіна камінна,
А зблизька зовсім наче й не стіна.
Здається, хтось звалив велику силу
Каміння із піском упереміш.
І скільки ти здивований стоїш,
Уздрівши вперше Кам’яну Могилу?
Звідкіль це диво у степу взялось?
Хто сотворив його в часи далекі?
Крізь темінь літ, здолавши шлях нелегкий
До нас легенда давня донеслась.
Колись, говорять, жив у цих степах
Чи богатир, чи велетень. І звали
Його Богур, і якось так вже стало –
За щось на нього в гніву був Аллах.
Сказав: - Як хочеш прощення мого,
Бери каміння із отого кряжу,
Носи у степ. Хай на рівнині ляже
Гора каміння, і щоби кругом
Із неї степ навколо проглядався.
Богур наказ виконувать почав.
Каміння з гір руками видирав,
На спину клав, аж від ваги вгинався,
Ніс в степ, аж до Молочної ріки,
Там, де велів Аллах вершити гору.
Важка робота видалась. І скоро
Набрид Богуру труд його тяжкий.
Аби скоріше виконать наказ,
Він вирішив до хитрощів удатись.
Нащо каміння укладать, старатись,
Як можна сили зекономить й час.
Тому каміння кидав як попало
Аби лишень вершилася гора.
Хай там просвіт, а тут буде діра –
Аби трималось та аби не впало.
Та користі від поспіху нема.
Ще кажуть: чорт роботу скору любить.
Бува, й найкращі наміри загубить
І добре, як зусилля лиш дарма.
Вже пів роботи лишилось позаду.
Ще не гора, та вже і не горбок.
Але один необережний крок –
Богур застряг у кам’яній громаді.
Як у лещатах стиснуло його,
Ні вниз, ні вгору і не здвинуть брили.
Як не старався – не достало сили.
Так і помер від поспіху свого.
Від голоду віддав Аллаху душу.
Аллах же вітер у степи послав,
Щоб щілини піском позасипав
Аби ніхто громаду не порушив.
В її глибинах богатир лежить.
Його кістки защемлені камінням,
Мабуть, іще біліють і донині
І час повз нього поспіхом біжить.
Чи так було, чи вигадки – не знаю.
Коли ж стою на плитах кам’яних,
Неначе голос вилітає з них.
І я всьому, що чую, довіряю.