На Косовім полі, на полі кривавім
Зійшлися дві долі, зійшлися дві слави:
Турецька і сербська. Одна гордовита,
Готова загарбати ледь не півсвіту.
Шалена, бадьора, нахабна і сильна.
А друга підтоптана і напіввільна,
Роздерта, розтягнута дітьми своїми.
Те поле – єдине, що стало між ними.
За турками їхнє майбутнє стояло,
Велике, могутнє. У бій закликало.
А сербам – родини і предків могили
Давали до бою належної сили.
Ледь сонце зіп’ялось – ударили серби
На військо турецьке. І зойкнуло небо
Від тупоту коней і крові потоків,
Що лилась рікою із кожного боку.
Чим далі – тим більше на полі шаліли,
Не лише чужих, вже й себе не жаліли.
Затялися обі, зчепились наме́ртво,
Готові у цьому двобої померти.
У кожного серба мов троє вселилось,
Не знали спочинку – рубались і бились.
На кожного серба і турків по троє.
Мурад усе нових кидає до бою.
А сербських юна́ків кому замінити,
Коли за спиною лиш жінки та діти?
Та бились би й далі, себе не жаліли,
Якби ж то не зрада, що в війську засіла.
Хто втік серед бою, хто тільки дивився,
А хто і на боці турецькому бився.
Як сонце за південь хилитись поча́ло
У сербів і зовсім вже сили не стало.
Князь Лазар загинув, Вук Бранкович знявся,
За Ситницю разом із військом подався.
Лиш Вратко з синами й останками війська
Ні з місця не зрушив і з турками бився
Доки і загинув. Й сини його слідом.
І турки могли святкувати побіду.
Могли б святкувати, але не до свята:
Піввійська лягло і йому вже не встати.
Але найстрашніше – Мурада не стало,
У розпалі бою його смерть дістала.
Та не у бою, а відважний Обилич
Ножа устромив у султанове тіло.
На полі на тому вся сербськая слава
Лягла. А за нею і сербська держава.