1972 рік

Віктору Голишеву

Горлиця вже не приносить вісточку.
Діва звіряче хистить кофтиночку.
Наступаючи на вишневу кісточку,
я не падаю: тільки шаркаю
в силу тертя, що перо в літописі.
Серце у ребрах, як білка в колесі.
Голос мій сів і не вторить горлиці.
Певно, я просто стáрію.

Стáріння! Щиро вітаю, стáріння!
Крівці паморочні пожвавлення.
Ніг, нещодавно струнких, зіставлення –
випроба зорові. Інформацію
в царині вражінь, що числять п’я́тою,
щойно роззуюсь, знімаю ватою.
Всякий, хто мимо іде з лопатою,
має глибоку рацію.

Правильно! Щиро, еге ж, розкаялась
плоть, що співала, ридала, скалилась.
У ротовій порожнині карієс
у давньогрецькій вершить манері.
Смородом пащі й шумами клапана
дихаю в дзеркало. Щодо савана
не чув балачок. Але та компанія,
що тебе винесе, входить в двері.

Здраствуй, младенче і незнайоме ще
племя! Дзумінням комашим скопище
часу намітило собі поприще:
потилиці моїй твердій дірку.
Розбрід думок і розгром на тімені.
Геж, як цариця – Івана в теремі
чує, віддихи смертні темені
фібрами чую і жмусь в підстилку.

Боязко! Тож бо і є, що боязко.
Навіть коли всі колеса поїзда
прогуркотять трішки нижче пояса,
не завмирає політ фантазії.
Знані діоптріями відмінника,
що не різнить окуляри й ліфчика,
біль сліпуватий, і смерть розпливчаста,
буцім границі Азії.

Все, що утратити міг, утрачено
начисто. Ба, і зробив я начорно
все із того, що було назначено.
Тиші й зозулі примовклій дякую
темної ночі – і чую ворона
каркання здалеку. Все оговорено:
стáріння – це відростання органа
слуху, принадженого мовчанкою

Стáріння! Вірні ознаки смертного.
Годі прикмет його. Із прикметного –
мідно тускніє чоло без денного
світла. Пак, чорноти сьогодні
повна ущерть моїх віч западина.
Міць моїх м’язів, гадаю, вкрадена.
Не догодить мені й перекладина:
совісно братись за труд Господній.

Річ ще, підозрюю, в дозах. Мужности.
Страху. Технічної в чині трудности.
Оціпенінь – тобто, впливів трупности:
розпад почнеться, як завше, з волі,
мінімум котрої – ґрунт для статики.
Так мене вчили в школі наставники.
Ой, не займайте, другове-братчики!
Дайте волі у чистім полі!

Був, як усі. Думав, тихо житиму,
й квит. До віталень входив із квітами.
Пив. Під’юджував форми змістами.
Брав, що давали. Чужою мискою
не спокусився. Владав опорою,
важіль намацував. Іч, не з торбою
дув у дуду і вважав це нормою.
Що зректи ще перед завісою?!

Чуй бо, дружино, враже і братія!
Все, що творив був, творив не ради я
слави в епоху кіна і радіо,
а для родимої, пак, словесности.
В силу жертовного благодійництва
(казано ж лікарю: сам хай зцілиться)
чашам Вітчизни без мене питися:
вештаю досі в чужій місцевости.

Вітряно. Сиро, темно. І вітряно.
Північ жбурляє листя і віти на
крівлю. Сув’язі кревні пірвано:
тут і скінчу свої дні, де сію
зуби, чуприну, глаголи, суфікси,
кепкою, буцім шоломом суздальським,
черпаю хвиль, океан щоб звузився,
хрупаю рибу сиру й старíю.

Стáріння! Успіху час. Осягнення
правди. Підспуду її. Завбачення.
Болю. Жадати від нього збавлення
не добачаю підстав. Годиться
проти олжі й нестерпима дещиця
речі правдивій. Наразі – терпиться.
Себто, як щось у мені ще теплиться,
жаден не розум це, тільки крівця.

Ця моя пісня – не зойк у відчаї.
Так заспівують, дичавіючи.
Це і вплив німоти тойбічної,
царство чиє уявляю сумою
звуків, добутих наразі мокрою,
та на тужавіння уже хворою
і омертвіння, твердою глоткою.
Це і на краще. Отак я думаю.

От воно що – те, об чім глаголено:
про перевтілення тіл в оголену
річ! Ні горі не зирю, ні долу я,
а в пустоту – чим її не висвіти.
Це і на краще, пак. Чом не виучка
жаху противитись. Як надібочка,
річ спокійно вдає покійничка:
речі нічим на ладан дихати.

Буцім Тесей із печери Міноса,
крім порятунку і шкури виносу,
не горизонт – а зі знаком мінуса
бачу прожите. Гостріш меча його
лезо тамтеє, і ним відрізано
кусман життя. Від вина тверезого
так убезпечують, сіль – від прісного.
Можна сплакнути. Так сенсу – жадного.

Бий в барабан, полиш фанаберії
ножицям, лезва чиї матерії
крають. Тільки утрат критерії
роблять смертного рівним Богу.
(Ця заувага вартує галочки
навіть щодо голої парочки.)
Бий в барабан, доки в пальцях палички:
з тінню своєю крокуй у ногу!




-------------------------------------
І озернім краю.

У ті часи, в країні лікарів-
дантистів, чиїм донькам любі речі
із Лондону, чиї герби, урешті,
нічий стискають в кліщах догори
Зуб Мудрости, я, – на мої літа
обізнаний в руїнах Парфенона,
шпигун, якщо не п’ята їх колона
гнилій цивілізації, а так –
професор слова красного – я жив
у коледжі, край більшого зі Прісних
Озер, куди із водоростей різних
був кликаний тягти щомога жил.

Усе, що я писав тоді, сповна
змістово пасувало третій крапці.
Я падав горілиць в одінні на
постіль свою. А щойно, у мовчанці
зорю на стелі бачив прикінці,
вона, догідно правилу згорання,
збігала на подушку по щоці,
хутчій, ніж я загадував бажання.

----------------------

Иосиф Бродский

1972 Год
Виктору Голышеву

Птица уже не влетает в форточку.
Девица, как зверь, защищает кофточку.
Поскользнувшись о вишневую косточку,
я не падаю: сила трения
возрастает с паденьем скорости.
Сердце скачет, как белка, в хворосте
ребер. И горло поет о возрасте.
Это — уже старение.

Старение! Здравствуй, мое старение!
Крови медленное струение.
Некогда стройное ног строение
мучает зрение. Я заранее
область своих ощущений пятую,
обувь скидая, спасаю ватою.
Всякий, кто мимо идет с лопатою,
ныне объект внимания.

Правильно! Тело в страстях раскаялось.
Зря оно пело, рыдало, скалилось.
В полости рта не уступит кариес
Греции Древней, по меньшей мере.
Смрадно дыша и треща суставами,
пачкаю зеркало. Речь о саване
еще не идет. Но уже те самые,
кто тебя вынесет, входят в двери.

Здравствуй, младое и незнакомое
племя! Жужжащее, как насекомое,
время нашло наконец искомое
лакомство в твердом моем затылке.
В мыслях разброд и разгром на темени.
Точно царица — Ивана в тереме,
чую дыхание смертной темени
фибрами всеми и жмусь к подстилке.

Боязно! То-то и есть, что боязно.
Даже когда все колеса поезда
прокатятся с грохотом ниже пояса,
не замирает полет фантазии.
Точно рассеянный взор отличника,
не отличая очки от лифчика,
боль близорука, и смерть расплывчата,
как очертанья Азии.

Все, что я мог потерять, утрачено
начисто. Но и достиг я начерно
все, чего было достичь назначено.
Даже кукушки в ночи звучание
трогает мало — пусть жизнь оболгана
или оправдана им надолго, но
старение есть отрастанье органа
слуха, рассчитанного на молчание.

Старение! В теле все больше смертного.
То есть ненужного жизни. С медного
лба исчезает сиянье местного
света. И черный прожектор в полдень
мне заливает глазные впадины.
Силы из мышц у меня украдены.
Но не ищу себе перекладины:
совестно браться за труд Господень.

Впрочем, дело, должно быть, в трусости.
В страхе. В технической акта трудности.
Это — влиянье грядущей трупности:
всякий распад начинается с воли,
минимум коей — основа статики.
Так я учил, сидя в школьном садике.
Ой, отойдите, друзья-касатики!
Дайте выйти во чисто поле!

Я был как все. То есть жил похожею
жизнью. С цветами входил в прихожую.
Пил. Валял дурака под кожею.
Брал, что давали. Душа не зарилась
на не свое. Обладал опорою,
строил рычаг. И пространству впору я
звук извлекал, дуя в дудку полую.
Что бы такое сказать под занавес?!

Слушай, дружина, враги и братие!
Все, что творил я, творил не ради я
славы в эпоху кино и радио,
но ради речи родной, словесности.
За каковое раченье-жречество
(сказано ж доктору: сам пусть лечится)
чаши лишившись в пиру Отечества,
нынче стою в незнакомой местности.

Ветрено. Сыро, темно. И ветрено.
Полночь швыряет листву и ветви на
кровлю. Можно сказать уверенно:
здесь и скончаю я дни, теряя
волосы, зубы, глаголы, суффиксы,
черпая кепкой, что шлемом суздальским,
из океана волну, чтоб сузился,
хрупая рыбу, пускай сырая.

Старение! Возраст успеха. Знания
правды. Изнанки ее. Изгнания.
Боли. Ни против нее, ни за нее
я ничего не имею. Коли ж
переборщит — возоплю: нелепица
сдерживать чувства. Покамест — терпится.
Ежели что-то во мне и теплится,
это не разум, а кровь всего лишь.

Данная песня — не вопль отчаянья.
Это — следствие одичания.
Это — точней — первый крик молчания,
царствие чье представляю суммою
звуков, исторгнутых прежде мокрою,
затвердевающей ныне в мертвую
как бы натуру, гортанью твердою.
Это и к лучшему. Так я думаю.

Вот оно — то, о чем я глаголаю:
о превращении тела в голую
вещь! Ни горе не гляжу, ни долу я,
но в пустоту — чем ее ни высветли.
Это и к лучшему. Чувство ужаса
вещи не свойственно. Так что лужица
подле вещи не обнаружится,
даже если вещица при смерти.

Точно Тезей из пещеры Миноса,
выйдя на воздух и шкуру вынеся,
не горизонт вижу я — знак минуса
к прожитой жизни. Острей, чем меч его,
лезвие это, и им отрезана
лучшая часть. Так вино от трезвого
прочь убирают и соль — от пресного.
Хочется плакать. Но плакать нечего.

Бей в барабан о своем доверии
к ножницам, в коих судьба материи
скрыта. Только размер потери и
делает смертного равным Богу.
(Это суждение стоит галочки
даже в виду обнаженной парочки.)
Бей в барабан, пока держишь палочки,
с тенью своей маршируя в ногу!


1972 г.

В озерном краю

В те времена, в стране зубных врачей,
чьи дочери выписывают вещи
из Лондона, чьи стиснутые клещи
вздымают вверх на знамени ничей
Зуб Мудрости, я, прячущий во рту,
развалины почище Парфенона,
шпион, лазутчик, пятая колонна
гнилой цивилизации - в быту
профессор красноречия,- я жил
в колледже возле главного из Пресных
Озер, куда из водорослей местных
был призван для вытягиванья жил.

Все то, что я писал в те времена,
сводилось неизбежно к многоточью.
Я падал, не расстегиваясь, на
постель свою. И ежели я ночью
отыскивал звезду на потолке,
она, согласно правилам сгоранья,
сбегала на подушку по щеке
быстрей, чем я загадывал желанье.

1972 г.