З тих пір, коли вогонь упав із неба
І все навкруг понищив, попалив,
Вони ішли уже багато днів,
Підшукуючи стійбище для себе.
Але навкруг суцільна чорнота.
Звір не біжить і птаха не літає.
Лиш степом вітер попіл розмітає
Та забиває очі та вуста.
Ішли слід в слід, боялися немов,
Що заблукають в чорній цій пустелі,
Думки від себе гнали невеселі.
Але, чим далі, ті вертались знов.
Води благали висохлі вуста,
Тіла просили трохи відпочинку.
Спускалися в надії у низинку,
Що там вода є і спочинок. Та
Суцільний попіл їм стеливсь під ноги.
І знову вгору. Може там вже край
І їх чека нарешті водограй,
Який розвіє сумніви й тривоги.
Останній пагорб – пагорб їх надій.
Бо вже на більше не лишалось сили.
І ледве перші на вершок ступили
Так і завмерли в одну мить, як стій.
Там унизу в’юнилася ріка
І береги круг неї зеленіли.
Вогненні хвилі їх не зачепили.
Там прохолода, їжа їх чека.
Та всі стояли, збилися в юрму,
Спускатись до ріки не поспішали.
Вони очей своїх не відривали
Від дивного чудовиська. Йому
Могутню спину камені вкривали.
Кремезні брили, навіть звідсіля
Здавалось: аж угнулася земля,
Ледь на собі таку вагу тримала.
Вони стояли й «звір» не ворушивсь,
Немов чекав: нехай поближче стануть
І він смертельним жалом їх дістане.
А, може, повз до річки й залишивсь
Навіки тут, бо смерть його дістала?
Чи саме він із неба прилетів
І степ вогненним диханням спалив?
Отак стояли люди і гадали,
Побачивши найперше у житті
Могилу, що назвали Кам’яною.
Тоді вона їм видалась страшною,
Пізніше тут всі сходились путі.