Поплещу я тебе по плечу,
ніби друга.
Ти не дурень: по жесту відчув –
це наруга.

Поплещу я тебе й по щоці,
мудрагелю.
Та й усім, що у мене в руці –
умегелю.

Кров’ю з носа мене не лякай,
чоловіче.
Винуватий – то тупо чекай
"суду Лінча".

Не скінчу́ вже ніколи – провчу –
замордую.
Ти не чуєш? Ні. Краще почуй
річ простую.

Той, хто зраджує друзів отак
тривіально,
наотримує ще і в п’ятак,
ще й орально.

І морально, щоб (зрадник…) мовчав,
покалічу.
Та якщо вже я віршем почав –
то й закінчу.

Мало в нас із тобою було,
ти, ледащо?
Що ж ти, падло, мене продало
за ні - за́ - що?

Мало випив зі мною чи з’їв,
вурдалако?
Слухай, може б, ти хоч відповів –
і не плакав?

Не пускай тільки сопель, прошу.
Ти ж не дівка.
Уставай, я тебе обтрушу,
просто дірко.

Я востаннє тебе підніму –
більш не буду.
Через тебе я сяду в тюрму,
ти, приблудо.

Раз наза́вжди собі зарубай,
хоч на носі:
зрадив друга – то й сам потопай
у поносі.

Що сидиш, як на греблі бобер,
у грязюці.
Роззувайся – і плавай тепер…
Дай-но руцю.

Дай багнюку зніму, освіжу,
витру спину.
Друзі – все… Хоч, по правді, скажу –
ти й не винен.

15 серпня 2003 р., Богдани́