Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.28
21:08
Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
2026.08.28
19:47
До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Правда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Правда
Не люблять люди правди, зобижаються, коли хтось щиро і прямо в очі каже, що ти - телепень, а вчинки твої ідіотські. А чому ображаються? А тому, що правда нікому не потрібна, вона як чорна грязь покриває людину з голови до ніг. І замість непорочного світлосяйного херувима сусіди раптово бачать істинний лик свого односельця.
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
