Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.26
23:08
Ніщо не намарне.
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
Я здогадався про це,
Але мовчав,
Бо осінь надто відверта,
Бо бронзовий ніж жовтня
Розтинає хлібину парадоксів,
Шал теплих днів
Холоне скипілим чайником
2026.10.26
22:33
Був день: я зрозумів, що він нічий
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
Неначе щось відібрано в епохи,
Так нам дано: позичили тепло,
А бог вогню — веселий Агні
Загаявся чи забарився трохи.
Крізь мене йдуть століття і роки,
Повзе базікало-тисячоліття,
І хворий день намарно промайне,
2026.10.26
19:16
Як плинуть сльози, хустинкою їх витирають,
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
Як кров тече, з губками поспішають,
Але як дух сочиться під тиском,
Не біжать одразу з рукою щирою,
Допоки Господь сам не витре
Блискавки блиском.
-Тоді лиш допіру.
2026.10.26
19:13
що ви читаєте
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
мій принце
слова слова слова
а зрештою чому би
не читати
звичайніші
чи зовсім непрості
пригоди слів
2026.10.26
18:21
Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
2026.10.26
16:51
Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.
Плювати на часи важкі, буремні!
2026.10.26
13:45
Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.
Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
2026.10.26
12:19
Хвилі справа, хвилі зліва,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
Як цукерки льодяні.
Нам казали: правда — сила
У коханні навесні.
І запал витав у гривах
Між смарагдових тіней.
Як тут жити нещасливо,
2026.10.26
08:57
Коли народ очолюють балбеси,
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
то владі і народу гріш ціна,
не буде ні зростання, ні прогресу
і не питай-те, – а чия вина...
а згадуй-те, що «раяв сатана
на лісапеті» і віщала преса,
яким баригам вигідна війна.
А в кого меркантильні інтерес
2026.10.26
06:35
Мете по вулиці безлюдній
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
Опале листя вітровій,
А те лише шурхоче нудно,
В сумній покірності своїй.
І так від рання до смеркання
Кружляє, шурхає, мигтить, -
Не рветься в сутінках туманних
Осіннього прощання мить.
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
2026.10.25
21:34
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
2026.10.25
18:20
Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
2026.10.25
17:20
На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
2026.10.25
15:28
Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Правда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Правда
Не люблять люди правди, зобижаються, коли хтось щиро і прямо в очі каже, що ти - телепень, а вчинки твої ідіотські. А чому ображаються? А тому, що правда нікому не потрібна, вона як чорна грязь покриває людину з голови до ніг. І замість непорочного світлосяйного херувима сусіди раптово бачать істинний лик свого односельця.
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
Питаю Миколу:
- Нащо ти зваблюєш молоду вчительку Оксану? Нащо мацаєш там, де не треба, ще й при людях? Тобі що - жінки мало? Хіба вона не віддається тобі щодня і тілом, і душею?
- Нічого ти не розумієш,- одказує. - Молода дівчина - це страшна сила. Литки тугі, щічки рум’яні, сіднички аж порипують у руці. А губці! Аж тремтять, коли їх цілую! І пахнуть, як спілі черешні! А у моєї Степаниди зад уже одвис, на щоках зморшки, литки наче довбні. Ще й вени на ногах від варикозу застрашливі. А голос деренчливий і плаксивий. Тількі дві фрази лишилося у лексиконі: «Де гроші?» та «Шоб ти здох!».
- Миколо! Та вона ж твоїх дітей вчить української мови у школі! Розказує, що таке добро, а що таке зло!
- Краще помовч, сусіде. Ти вже звик жити одинаком, вісім років як поховав свою Мотрю. І дітей Бог вам не дав. Що ти розумієш у любові, пень лисий?
- А якщо твої ігрища доведуть молодицю до вагітності? Я ж бачу - ще трохи і здасться.
- І що? Хай народжує. На те жінка й жінка, аби давати приплод.
- А дружина твоя що на це скаже?
- Погавкає трохи, поскавучить, і змириться. А буде пиляти та гризти - піду від неї до Оксани. Вона нікуди не дінеться, бо закохана в мене до нестями.
Гримнув я дверима, гавкнув щось у сторону сусіда і потрюхикав додому.
А Оксана незабаром захворіла на ковід. Сімейний лікар по скайпу розказав що робити і вимкнув зв'язок. А Микола як дізнався, що полюбаска - заразна, то забув стежку до її хати.
А моя господа навпроти Оксаниної. Все бачу, все чую. І як вона, з трудом, витягнула цебро з водою з колодязя, а уночі кашляла так, що і шибки у вікнах моєї обітниці дрижали.
Не витримав, пішов до сусідки. Двері були незачиненими, в хаті нетоплено, собача вило від голоду під порогом. А Оксана…
Вона стогнала від болю в грудях і ледь дихала. Кашляла понадсилу.
Спочатку затопив грубу, поставив чавуна з водою на плиту, а потім сів до неї та помацав лоба…горить! Горить, бідолашна! Обличчя таке червоне, наче вогонь у ватрі. Відкрив ковдру, помацав тіло…мокра як хлющ. А очі! Боже, як вона на мене дивилася! Наче з того світу.
- Олександре,- прошепотіла дівчина. - Не треба. Йди від мене геть, ще й ти захворієш.
Заліз до шафи, знайшов споднє, роздягнув ослаблу жінку та перевдягнув у чисте. Збігав додому по мед, прополіс, сушені нагідки та глід. І капустину взяв. Автоматично засунув до кишені засмальцьованого піджака пачку анальгіну. І повернувся до хворої сусідки.
Викликав швидку.
- Яка температура у хворої? - питають.
- 39.6.
- А дихає важко, чи ще терпимо?
- Ви приїдьте і подивіться.
- Гаразд. Ваш виклик зареєстровано. Якщо будуть якісь зміни - повідомляйте.
«Які такі зміни?» - подумав я. « Околіє людина чи виживе?».
Кашель був таким жорстким, що довелося повернути Оксану набік та зробити їй масаж спини. Самі знаєте, як ламає в таких випадках хребтину. Поїв чаєм, щогодини давав пити настій з нагідок та глоду. Коли кашляла - тримав голову в руках. А потім клав на лоба капустяні листочки, аби хоч трохи притлумити жар та головний біль.
Уранці все село облетіла звістка: «Вчителька заразна». Зателефонував директор школи і повідомив, щоб у школу - ні ногою. Зателефонував і селищний голова.
- Якщо вийдете на вулицю - віддам під суд.
- Слухай, гнидо,- відповідаю очільнику села,- ти краще організуй доставку хліба під хату. Хай хтось носить пакунки з продуктами під хвіртку, а я потім забиратиму. Якщо не зробиш - припруся сам до тебе до селищної ради писати заяву. І в магазин навідаюся, обчхаю усіх відвідувачів та обкашляю, щоб краще зрозуміли. І зателефонуй ще раз до швидкої, бо до хворої так і не приїхали.
Лаявся він страшно, матюччя гнув таке, що навіть я деякі слова не знаю. А вважав себе мовознавцем, поетом. Наче.
Зателефонував медсестрі.
- Не можу прийти,- каже, - теж хвора на ковід. Сьомий день як удома.
- А що ж робити?
- Давай підтримуючу терапію, багато чаю, відхаркуюче. Умієш робити внутрішньовенні ін'єкції?
- Умію. Я ж на фронті був.
- Давай їй вітамінний коктейль з фізрозчином. Тільки Б1 та Б12 одночасно не вливай. Вони одне одного нейтралізують.
- А антибіотики?
- Ти що, з дуба впав? Немає ліків від вірусної інфекції. Хворів на гепатит нещодавно?
- Було таке.
- Давали антибіотики?
- Ні.
- Отож. Якщо будуть питання - негайно телефонуй. Навіть уночі. Якщо зможу - прийду десь о третій ночі, аби ніхто не бачив. Я хвора, Оксана хвора, і ти, мабуть, уже заразний. Так що великої біди не буде. Але зараз не можу - люди вулицею сновигають.
Важко хворіла Оксана, ледь дихала. Що я міг зробити? Змотався знову додому, взяв кілька пляшок з фізрозчином, ампули з вітаміном Б12, шприци та одноразові системи для внутрішньовенного введення ліків.
У сідницю колоти може усякий. А ви спробуйте у вену. Але якщо не вмієте - не беріться.
Зігнув шматок дроту буквою «зю», угвинтив його у килима над ліжком, на інший кінець почепив пляшку з фізрочином, встормлену в розрізану півторалітрову пляшку з-під мінеральної води «Миргордська». Знайшов вену, легенько увів голку і заклеїв пластирем. А потім став до груби куховарити.
А що може їсти хвора та знесилена людина? Нічого не хоче. Але треба. А що найкраще? Курячий бульйон.
Стратив я свого півня, єдину живність, яка була в господарстві, якщо не рахувати кота, цюцька і десятка їжаків, які облаштували під колодою за сараєм затишне лігвище. Годував Оксану з ложечки, тримаючи голову дівчини однією рукою.
Уночі прийшла медсестра, глянула як я облаштував тут лазарет, кивнула головою і пішла додому.
А я став навколішки в кутку, біля ікони Божої матері, яка лишилася Оксані ще від бабусі, і почав молитися.
Уранці хліб, олія та пачка рису лежали під хвірткою. І цидулка: « З тебе 100 гривень». І номер рахунку Приватбанку додано та ім'я з прізвищем благодійника , тобто селищного голови: Жлобенко Іван.
У Оксани я й заночував. А потім знову, і знову, і знову…
Аби трохи розрадити людину - читав їй свої вірші та оповідання. А написав я їх за двадяцть років немало. Дівчина усміхалася, гладила мене по руці. І плакала. Від безсилля, мабуть.
На п'ятий день її відпустило. Нарешті, самотужки почала вставати і до вбиральні, і до столу. А ці дні носив її на руках куди треба.
А на сьомий день зліг я. Температури не було. А от слабкість та бухикання - йой. Хотів уранці встати - не зміг! Такого зі мною ще на траплялося. До вбиральні довелося рачкувати. І це здоровому, п'ятдесятилітньому парубкові! А увечері не міг уже й рачкувати, просто лежав у ліжку як мрець і важко дихав. А потім провалився у небуття.
Прокинувся від того, що Оксана знімала з мене мокрі лахи. А від груби йшло заспокійливе тепло…
До мене теж ніхто не приїхав. Та й нащо? Кому потрібен одинокий, бідний як церковна миша та хворий провінційний поет? Правильно,- нікому. Одна Оксана поралася поруч. І співала. Але якось дивно, дуже дивно. Наче й пісні знайомі, а в словах якісь чаклунські замовляння. Тьху-тьху!
Уночі приснилася покійна дружина. Тримала мою голову в своїх руках і шепотіла: «Благословляю тебе, мій чоловіче. Одружуйся…».
А коли я на четвертий день піднявся на ноги, і зробив самостійно перший крок, Оксана сказала:
- Не хочу від тебе йти. Але якщо проженеш - піду.
Не прогнав я дівчину, обняв її, довго стояв і тихо плакав у її плече. А вона плакала теж.
19.10.2020р
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
