А я завжди знав, що зовсім не пристосованих до життя не буває. Просто життя оці — вони ж різні, а місце, де ми їх живемо, й час, у який це робимо, одні. І тут важливо, щоб співпало, щоб пощастило із епохою й місцем. Було б навіть дивно, якби оце «де народився, там і згодився» завжди спрацьовувало.

Взяти хоча б отих Бонні і Клайда — ну, така вже в них роль була, такий вже спектакль. З часом їм не пощастило. А ще з декораціями. Та й із глядачами... Зате у наш час Клайд разом із Бонні могли реінкарнуватись тільки у світлосяйну парочку моїх знайомих — анестезіолога Дрьому і таргетолога Соню.

Дрьома любив свою роботу задовго до того, як на неї влаштувався. Власне, вона сама його знайшла й привела до себе. Як хлопчик-мізинчик позначав собі дорогу камінчиками, так доля підкидала на дрьомин життєвий шлях цікаві препарати. Підбираючи їх, психонавт дійшов до чарівного джерела в одній київській лікарні й притулився до нього спраглими вустами на роки. Щодня Дрьома пролазив у шпаринки суворого обліку й бюрократії, а щовечора після роботи рушав у свої тріпи.

Таргетолог Соня теж любила експерименти, тому її звичайний день починався з викурювання натще щоразу нових спайсів на балконі типового мурашника масиву ПОХ. Після ритуалу вона сідала спочатку навпочіпки, потім у ліфт, а потім за кермо своєї малолітражки й їхала в офіс, занурюватись у робочі процеси й наради. У щоденних годинах пік Соня легко й невимушено стала живою, хоч насправді наглухо вбитою, легендою Видубицької розв'язки.

Мабуть, завдяки завченому в астралі, Бонні та Клайд у втіленні Дрьоми і Соні брали вже не чуже з банку, а все від життя. І вбивали вони вже не людей, а власний мозок. Разом з печінкою, легенями та іншим лівером. По вихідних вони кохались. Колись раз на рік ще й робили аборти, але потім потреба у цьому якось відпала.

Востаннє я бачився з Дрьомою позаминулого року. Це було випадково, але він не розгубився й тут же позичив у мене грошей та покликав на пиво просто неба.

Ми сиділи на дитячому майданчику дитячого ж садочка в ракеті, де він колись познайомився із Сонею. Дрьома тоді боровся з нудотою, яку викликала суміш чогось сильнодіючого, і все ніяк не міг зібрати себе докупи. А Соня, як це часто із нею бувало, взагалі не відстрелювала, хто вона й де вона. Вони допомогли одне одному та й так з тих пір і не розлучались.

— Коли зможеш повернути гроші?
— А можна роки через два?

З такої святої простоти я ледь не вдавився пивом і уважно подивився на Дрьому. Він же ніколи не був ні нахабою, ні жебротою.

— Не помічав, щоб ти колись планував такі довгострокові проекти.
— Та то ми так, — знизав плечима Дрьома, — на дауншифт збираємо.
— Боргами? Перспективненько...
— Ти ж знаєш нас — все не як у людей.

Ну, тут правда. Дрьома та Соня не з тих, хто водить за руку різностатевих дітей до елітної гімназії. Зате з тих, хто намертво фіксує власну молодість на цвинтарній плиті. І я махнув на ті нехитрі гроші — Всесвіт же любить допомагати отаким. Чому б не моїми руками?

Я побажав удачі Дрьомі, передав привіт Соні й попрощався. Мені хотілося вірити, що все у них вийде, але щось підказувало, що на позичених грошах і потяганих організмах ці відверто не найпотрібніші світу люди не протримаються й півроку: розпродадуть речі, потім нирки, якщо ще знайдуть покупця на свої неконкурентні органи, та й помножаться на нуль у своєму заморському бомжуванні.

Але сьогодні прийшов переказ від Дрьоми!

Сума була втричі більшою за позичену і єдине, що трохи пояснювало ситуацію, це скупий коментар до транзакції: “Ми тепер шамани! Тріпуємо, а нам за це платять. Дякуємо за інвестиції :)”

— Знайшли-таки себе і своє місце під сонцем, — усміхнувся я.

Що ж... Якщо вже вони змогли, то чи не час і самому взятись за голову? Чому б і собі не відправитись на розкопки скам’янілих динозаврів у якусь Африку абощо?

31.10.2020.