Піч є головним атрибутом сільської хати. На неї моляться, голосно не говорять, коли у ній горить святий вогонь. Піч – це особливий світ для всіх людей, які знають її позитивні якості в житті селянина.
Рано вранці, коли дітлахи додивляються свої сни, господиня знімає заслінку, відкладає її вбік, потім бере трісочки, зверху кладе тоненькі дрівця, щоби швидше загорілися, а на них кладе дрова. Коли вогонь горить, то ставить близько біля нього горщик із супом чи кашею, щоб до сніданку малеча мала їжу. А головне, щоби чоловік перед роботою поїв супчику. Не знаю як в інших селах нашої великої країни, а в наших Пісках, що на Сумщині, то ніколи господиня не випустить зранку із хати чоловіка, не нагодувавши його супом. Чомусь вважалося, що саме в такий спосіб чоловіки врятовані будуть від шлункових хвороб. Пам’ятаю, як бабуся зранку до столу дідусеві ставила миску з супчиком. Він міг бути, та частіше і був, без м’яса, а тільки засмаженим салом і цибулькою. До цього бабуся різала великі скибки хліба, клала свіжу цибулю і часник. Окремо різала солоне сало. Запивалося все кислим молоком або узваром. Але я пам’ятаю ще, як бабуся подавала дідусеві суп чи борщик до обіду, зварений на курячому бульйоні. Вона клала дідусеві найбільший шмат м’яса, нам шийку, пупок чи ніжки. Сама ж їла завжди без м’яса. Отаким був сільський обід.

Але поки суп варився в печі, бабуся готувала борщ до обіду, щоби він зварився і впрів, настоявся. Поряд ставила горщик чи чавунчик із кашею. Ще ставила горщики з молоком, щоби потім вийняти ці горщики з красивою підсмаженою плівочкою і ставила це в льох. Ох і смачне ж було пряжене коричневате молоко! Інколи бабуся робила з нього сметану. Свою. Смачнющу.
І все це смачнюще готувалося у печі.
А як робилися печі, я розповім вам, бо руками мого батька були зроблені майже всі печі у нашому і навколишніх селах. Ще, починаючи від зими, до тата приходили чи приїздили люди, щоб записатися в чергу. А робили печі тільки влітку, щоби встигнути до зимових холодів. Тому ми із сестричкою майже не бачили тата влітку і всю роботу по господарству матуся робила сама, а ми їй допомагали.
Тато влітку робив печі, а взимку робив дерев’яні меблі. Він мав золоті руки і, мабуть, дуже жалів, що не мав синочка. Але і нас із Вірою любив. Він примушував нас допомагати йому. Ми з дитинства уміли стругати стругом , рубанок і фуганок для нас були звичні інструменти, тато казав - струменти. Тато робив селянам табуретки, так от ми з сестрою видовбували стамесками дірочки, які тато малював на виробах олівцем. Ми шліфували стільці чи дивани під батьковим наглядом. І все оце зимове майстрування проходило в хаті, яка мала одну кімнату, в якій чверть площі займала піч. У хаті було по коліна стружки, пахло деревом. Я донині обожнюю запах деревної стружки.
Ще нас тато вчив клеїти велосипедні камори. Він давав нам зроблені з консервних кришок і пробиті гвіздочком терки, якими ми натирали камору і шматочки зі старих гумових камор, які потім намазувались спеціальним клеєм для гуми, витримувались, тобто підсихали десять хвилин, а потім латку накладали на камору, сильно притискаючи.
Отакі батькові уроки ми з сестрою мали з дитинства. Тато співав працюючи. В основному козацькі пісні. Ми всотували все це і ніколи не лінувалися, бо нам подобалося щось творити. Тато нас не сварив, а тільки показував, що і як робити. Єдине, що ми не робили з Вірою, це не стригли сусідських дядьків, це робив тато перед святами. У нас завжди стояла черга із сусідських чоловіків. Не знаю чому, але тільки мій тато мав машинку для стрижки, от і приходили сусіди до нього. Головне, що він ніколи не брав за це грошей. Як і ніколи не відмовляв тим, хто приводив свого дорогого коника, веломашину, щоб тато поремонтував. І це тато робив один з усієї вулиці.
Я відволіклась від розповіді про піч.
У новій хаті зліва чи справа від вхідних дверей залишали місце для печі. Перед тим, як починати робити піч, долівку добре висипали глиною, дуже добре трамбували, витримували деякий час і повторно трамбували. А вже потім приходив майстер, пічник, який починав класти піч. У нього був рівень, складний дерев’яний сантиметр, тобто рулетка, дерев’яний і металевий молотки, кельма, металевий висок на мотузці.
Перший ряд цегли, що була сирцем, викладали повністю під усю площу печі. Розчин для цього робився із глини і піску. Другий і наступний ряди робилися уже на цьому фундаменті. Спочатку вимальовувалося підпіччя, куди господині клали кочерги, рогачі, дерев’яні лопати для хліба.
Потім виростала поличка для господині, куди вона клала кришки для горщиків, терки, ганчірки-хваталки для того, щоб брати гаряче з печі.
А вже надалі виростали обриси печі із двома запічками зліва і справа, для того, щоб ставити заслінку, якою закривають піч, щоб зберегти тепло. Ще там ставили чисті пусті горщики, чи страву, яка вистигала у казані чи горщику.
Коли вже піч зсередини була зроблена, то викладався комін. Це святе місце було для господині, бо на ньому завжди лежали і вигрівалися вузлики з насінням маку, цибулі, кропу, гарбузів, огірків і помідорів. Там завжди лежало гарбузове насіння, дитяча принада. Іще там знаходились в’юшки, тобто відкривачка для того, щоб зробити протяг для диму, або закрити, щоб зберегти тепло у хаті, коли в печі немає вогню і диму.
Піч завжди була для сільських дітлахів чимось особливим. Це була зона тепла, комфорту, захисту від маминої лозини, місце для читання. На печі завжди щось сушили. Тобто на глину висипали зерно, насіння соняшника, кукурудзи, а зверху застеляли рядниною. І так приємно було лежати на оцьому матрасі із зерен, все пахло приємно і ніжно. На печі ми гралися, слухали розповіді сусідів, які приходили до батьків. Піч – це особливий світ, який для сільської дітвори назавжди залишився найкращим спогадом дитинства, де розповіді батьків, дідуся і бабусі про рід і родини, про державу і людей села, назавжди вписались у долі дітлахів.
Іще піч мала запічки, тобто викладені три кишеньки збоку, де в їхній глибині сохли шкарпетки, мокрі рукавиці, онучі, валянки. До печі завжди добудовувалась груба з лежанкою, яку топили частіше увечері, на ніч. На ній готували вечерю, смажили сало, яєшню. А в духовці ставили пекти цілу картоплю, в кожушках, як у нас казали.
Родина сідала вечеряти за стіл, на якому стояла квашена капуста з порізаною цибулькою, пелюстка, тобто половинки чи чверті цілої квашеної капусти, солоні огірки чи помідори. До цього додавали ще порізане мерзле солоне сало. Запивалося все це кислим молоком чи узваром, з якого ми любили вибирати зварені груші чи яблука.
Отакі мої спогади про звичайну незвичайну сільську піч.
Мій тато робив такі печі, що ніколи не куріли. Тому в усіх наших хатах тепло було від татових рук, які були талановитими і трудящими. Мені багато разів односельці казали, що піч у них зроблена моїм батьком і дуже добра. Отак мій тато зберігав тепло у сільських оселях, зберігав життя нашим людям з допомогою печей, які були ним створені. Бо піч – це елемент розуму і творчості автора, пічника.
31.07.20