Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.02
10:55
оскільки ти не зрозуміла
а я не з тих
що уточняють
ми навіть не зливались тілом
у різних у краях і досі
перебуваючи незмінно
і їх уточнювати нащо
ти переплутала сюжети
а я не з тих
що уточняють
ми навіть не зливались тілом
у різних у краях і досі
перебуваючи незмінно
і їх уточнювати нащо
ти переплутала сюжети
2026.08.02
06:37
І шумлива, і красива,
На догоду нам усім, -
Дозріває щедра нива,
Під світилом золотим.
Наче капище священне,
Вберегла красу стару,
Від якої йде натхнення
Віддаватися добру.
На догоду нам усім, -
Дозріває щедра нива,
Під світилом золотим.
Наче капище священне,
Вберегла красу стару,
Від якої йде натхнення
Віддаватися добру.
2026.08.02
00:02
До притулку на Драгобраті
Припливли сомалійські пірати
І замовили ром,
Самогон з коньяком
І квитки в Сомалі з Драгобрату.
У генделику в центрі Варшави
Кучкувалися ліві і праві
Припливли сомалійські пірати
І замовили ром,
Самогон з коньяком
І квитки в Сомалі з Драгобрату.
У генделику в центрі Варшави
Кучкувалися ліві і праві
2026.08.01
23:06
Не клич мене, любий, туди,
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.
А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.
А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
2026.08.01
22:52
Перед очима зорепад серпневий,
Цей чарівний емоцій феєрверк.
Мов рибки, ловить нічки вправний невід,
Чуттєвий огортає душу флер.
У зорепаді цім царина ласки,
У зорепаді цім любові пік.
Це Персеїди дивовижна казка,
Цей чарівний емоцій феєрверк.
Мов рибки, ловить нічки вправний невід,
Чуттєвий огортає душу флер.
У зорепаді цім царина ласки,
У зорепаді цім любові пік.
Це Персеїди дивовижна казка,
2026.08.01
22:16
Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.
Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.
Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
2026.08.01
18:46
Amerika & Europe Україну
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.
***
Політика – це той дурдом,
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.
***
Політика – це той дурдом,
2026.08.01
16:05
Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.
Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.
Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
2026.08.01
13:36
Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.
Я ніколи вже не відступлю
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.
Я ніколи вже не відступлю
2026.08.01
11:43
понад безмежні провалля
через квітучі сади
попри космічну байдужість
вітри галактичні
нестерпні
на світлі у темряві
для чого інколи біг
що міг я
через квітучі сади
попри космічну байдужість
вітри галактичні
нестерпні
на світлі у темряві
для чого інколи біг
що міг я
2026.08.01
06:55
Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
2026.08.01
03:53
…За 3 години до…
…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бід
2026.07.31
22:18
Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
2026.07.31
15:19
між химерних споруд
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
2026.07.31
14:44
Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
2026.07.31
13:33
Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Проза
Крали горох
Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.
А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.
У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Крали горох
Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.
А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.
У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
