Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.21
05:41
ІІІ. ТАЄМНЕ КОХАННЯ У ЗАТІНКУ АМФІТЕАТРУ
У будинку поважного роду Помпоніїв ранок почався зі звичної суєти та маминого гніву. Аврелія, загорнута у строгу темно-пурпурову столу, стояла посеред перистилю – внутрішнього дворика з фон
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Проза
Крали горох
Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.
А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.
У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Крали горох
Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.
А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.
У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
