
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.14
22:07
Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
2025.10.14
21:34
В час ранковий зникли зорі
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
2025.10.14
20:47
«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
2025.10.14
19:51
Слова, слова, слова —
пустелі слів…
Душа німує вгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.
Небажані
пустелі слів…
Душа німує вгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.
Небажані
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
2025.10.13
06:56
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ніна Виноградська (1961) /
Проза
Крали горох
Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.
А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.
У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Крали горох
Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.
А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.
У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію