Коли моя матуся жила в Таранівці, Зміївського району Харківщини, то її сусідами були її ровесники, десь під вісімдесят років, і молодші люди. Наша невеличка вуличка була маленькою, з садами і колодязями, але не тихою, бо знаходилась метрів триста паралельно залізниці. Електрички, довжелезні потяги, пасажирські поїзди, що курсували з Харкова на Донбас і навпаки, цілодобово гуркотіли. Але ми звикли до цього шуму і він нас не дратував, та ми і не звертали уваги на це. Вздовж залізниці з обох боків метрів на 50 росли трави і кущі. Там пасли корів, припинали кіз, ходили гуси.

А як глянеш направо то далеко побачиш високу гору з купою височенних антен. Це було антенне поле Харківського держуніверситету, яке в радянські часи було огородженим і охоронялось військовими з собаками. Величезне, може гектарів сто або більше поле, на якому росло багато лікарських трав, суниці. Частину з них викошували, а інша частина квітла і пахла до осені. Після розвалу союзу всі секрети перестали бути секретами, з усієї території прибрали охорону і народ кинувся косити різнотрав’я для скотини, пасічники тримали там пасіки, бо місце було чудовим для пасіки, де на полях сіялася гречка, соняшник, горох, тобто всі медоносні рослини.

У Таранівці люди консервували зелений горох. Ходили на поля, наривали мішки і торби, а вдома все це чистили і консервували для салатів, олів’є.
Одного дня приходить до нас сусіда дід Василь, що жив через один двір і запропонував мамі піти по горох. Мама покликала мене і я пішла з дідом і ще з однією сусідкою Ольгою Микитівною. Ідемо, розмовляємо, навкруги така краса, а коли піднялися на гору, то подих перехопило від панорами, що відкрилася нам з такої висоти. Скрізь пахло травами, щебетали птахи, сонечко ніжно гладило по головах, дихати можна було вільно і широко. Стільки квітів, такого різнотрав’я я давно не бачила, а, може, і ніколи. Це щось неймовірне! Поєднання землі, неба і сонця було надзвичайним! Оце і є те, заради чого жити на світі. Душа летіла вслід за жайвороном, була така піднесеність, що серце рвалося із грудей від якогось немислимого щастя. І не тільки у мене. Дідусь Василь і пані Оля були теж у піднесенні, голосно говорили, сміялися, неначе трохи випили спиртного. Ішли довго, десь хвилин п’ятдесят. Я питаю у діда, де ж той горох. А він каже, що зараз буде, уже недалеко.
Підійшли до поля, на якому люди щось збирали. Глянули, а то був горох. Стручки були молоді та повні. Ми приступили до збирання. Кожен мав із собою по дві сумки, бо далеко нести в руках важко. Я швиденько насмикала гороху в сумку і раптом бачу, що люди почали тікати з поля. А на польовій дорозі зупинився автомобіль і звідти вибігло декілька чоловіків. Я питаю у діда, чому люди втікають, а він мені каже, що і нам треба сховатись десь. Ольга Микітівна уже бігла до посадки, а ми з дідом за нею. Я не зовсім розуміла, що відбувається, але шкірою відчула небезпеку. Дідові під вісімдесят, він зайцем перестрибував рядки гороху в напрямку посадки. Я перелякано за ним. Раптом почули, що машина зупинилася поряд і в низенькій посадці нас можуть знайти. За посадкою росла кукурудза. Дід побіг туди і я за ним. Чую, як чоловік каже іншим, щоб шукали в кукурудзі, бо ми там. Я і дід по дорозі викидали із сумок горох, а самі летіли зайцями по рядках кукурудзи. А вона ж посіяна широко, рядки проглядаються далеко. Ми бігли недалеко один від одного, потім дід крикнув, щоб я падала на землю. Я упала недалеко від нього і підповзла ближче. Ми завмерли. Мовчки пролежали не знаю скільки. Дід мені каже, що востаннє отак він лежав у кукурудзі і ховався від німців у сорок третьому році. Ми стали сміятися. Полежали ще трохи і дід каже, що пора виходити, у нас немає нічого, бо горох ми повикидали по дорозі в посадку. Вийшли на дорогу, а там уже нікого не було. Деякі люди повернулися на поле, а ми з дідом покричали Ользі Микитівні, почекали її і сміючись пішли додому. Перебирали пережите декілька разів, дід згадував війну, а я була щаслива від пригоди, завдяки якій я побачила отаку земну красу з величезної Таранівської гори.
Коли ми прийшли додому, то мама довго сміялась з моєї розповіді про те, як ми рвали чи крали горох і як повзли по кукурудзі. Матуся все зрозуміла, а от дід Василь отримав на горіхи від баби Варі через те, що прийшов з пустими руками.
29.07.20