У невеликій комірчині нашої хати стояла мамина скриня. Закривалась вона маленьким замочком, ключ від якого матуся ховала в сінях. Щоліта ми ту скриню відкривали і матуся діставала свої скарби.
Це декілька великих, по кілька метрів, шматків матерії на всяк випадок, хустки від теплої до тоненької, яких було десятків зо два. Далі лежали рушники, скатертини, ковдри.і нова білизна. Все на чорний день.
Лежало там і матусине синє платтячко в білий горошок з довгими рукавами і комірцем. Ми з сестрою його щороку міряли і нам подобалась матуся в ньому. Але вона рідко його вдягала, бо це плаття було на празник. А празників для селян зовсім мало. Лежали татові нові сорочки, чорні чи темносині труси і штани, майки і білі підштаники, шкарпетки.
На самому дні скрині лежав великий вузол з начинням «на смерть». Ми завжди з цього сміялися, але матуся щоразу перебирала ті речі з вузла.
Там були шматки тканин десь по два метри. Шість відрізків тим, хто копатиме яму. Шість тим, хто нестиме гроба і кришку.Тим, хто нестиме вінки. Потім тим, хто готуватиме поминальний обід. Щось для церкви, для батюшки, для пєвчих. Там лежали у двох шматках рушники для опускання в яму. Потім щось для труни. Накидки, наволочка для подушки. І окремо одяг для покійника. Чомусь там лежав одяг для мами, а для тата не було. Мама ніби відчувала, що він піде в небеса раніше за неї і вона потурбується, щоб усе було так, як треба.
Одяг мамин складався із білизни, шкарпеток, хустини, кофтини і юпки. Окремо лежали декілька десятків нових носових хусточок. В хустинці лежали копійки, щоб поклали їх до гроба покійниці, як пропуск на той світ, казала мама. Ще там лежали десятків зо два свічок, теж загорнених у хустинку. Далі був складений куплений у церкві паперовій вінчик, який кладуть на лоба покійнику. І все це перекладлося, передивлялося, щось замінювалося через певний час. Цей щорічний ритуал пам’ятаю до сьогодні.
Справа у скрині був зроблений прискринок, тобто ящичок, де зберігалися дрібниці. Шматки духмяного земляничного рожевого мила, одеколон «Красна Москва», облігації, загорнуті в носову хустинку, деякі документи, ґудзики, фотографії, котушки з нитками, заполоч.
Унизу, посеред білизни, були сховані декілька пляшок із перваком. На всякий випадок.
Я пам’ятаю запах тієї скрині, який ніколи ні з чим не переплутаєш. Там пахло милом, одеколоном, трохи сирістю.
Ми виносили просушувати деякі речі, як от ковдри, плаття. Це був особливий день у році, який ми присвячували нашій скрині. Та скриня була трохи побита шашіллю, нефарбована, поставлена на декілька цеглин, щоби менше всотувати вологу з підлоги. А на скрині ставили макітри, тази, ще щось із господарського начиння, що рідко використовувалось. За скриню мама ставила пляшки з горілкою, ховала від татового недремного ока. Але він знаходив. Завжди.
Одного разу ми приїхали зі своїми родинами у відпустку і мама каже, що ключ від комірчини ховає, а самогон батько знаходить. Як це було, вона не розуміла, бо комірчину замикала добрим висячим замком. Наші з сестрою чоловіки чухали лоби і думали, як же розгадати оцю загадку. Потім розгадали. Двері висіли на петлях і коли трохи підняти двері, то вони вільно знімалися з петель, а замок залишався закритим. І яке ж розчарування було у нашого татка, коли побачив, як його зяті набили над петлями залізяки, через які тепер двері не можна було зняти з петель.
Все було у житті нашому, але комірчина зі скринею – це особливе місце у господі нашої родини. Майже святе, куди ніхто, крім господині, не мав доступу.