З давніх часів над тихоплинними водами Сейму стояло і буяло білопінними вишнями село Глушець. А поряд, через маленьку притоку Сейму Вижлицю, вигрівалося на сонці і мерзло взимку село Піски, бо у Пісках здавна росли сосни і був сосновий ліс, а народ з усього району набирав пісок для будівництва. Оце одне село, розділене Вижлицею, що ховається між кущами лози і вербами в берегах городів, де квітнуть кашка і незабудки, осока хапає за литки і наносить подряпини, як від ножа, мало дві назви – Піски і Глушець. Це був один колгосп, одна сільрада, але центр був у Глушці. Село мало три бригади: у Глушці, у Пісках і на Новому мирі. Між селами завжди була боротьба за першість, вищість. Навіть частушку співали в клубі:
А у Пісках – пісок,
А у Глушці – глина.
В Глушці хлопці, як брусок,
В Пісках – як картина.
Отак віками жили всі разом, але моя мама казали, що в Пісках люди добріші. Я не можу робити висновків, але мамі вірила завжди. У 1968 році села об’єднали однією назвою – Піски. І пропало з карти України старе село, яке мало свою історичну місію з назвою Глушець.
З дев’ятого по одинадцятий клас я навчалася і закінчувала саме Глушецьку середню школу. Красну школу. Бо у Глушці була ще біла школа, зроблена з білої цегли і навчалися там дітки з першого до четвертого класу. А далі переходили до красної школи, яка була збудована з червоної цегли.
Це була колишня фабрика суконної мануфактури, де колись виробляли сукно для царської армії. Школа була одноповерхова, стояла під старими кленами на високому березі тихоплинного Сейму. Під час весняних повеней вода розливалась так, що навіть Сеймище, де починалися ліси, що тяглися до Путивля і до Курщини, виглядало малими кущиками. Оце був океан, море! Були такі величезні розливи води, що ми мали змогу уявити, яким буває море.
На великих перервах найсміливіші хлопці голяка пірнали в повеневі води, а потім у класі трусилися, бо мокре волосся ніхто не витирав і поволі хлопці сиділи з мокрими спинами.
Красна школа була для нас усіх зразком людяності, дружби, шкільного братства і першого кохання. Скільки родин було створено завдяки нашій школі! А які вчителі викладали нам предмети, необхідні для подальшого навчання і життя.
Мій класний керівник, Ігнатьєв Олександр Васильович, який викладав російську літературу, пройшов війну, сивий, мов лунь, із синіми до безмежності очима, розповідав про літературних класиків, читав вірші. Ми всі були закохані в нього! Коли після закінчення школи я отримала від нього характеристику для вступу до інституту, то він там написав, що дівчинка дуже талановита і може дати правильну оцінку літературному твору. А далі одним словом: Поетеса! Я друкувалася тоді в газетах і журналах ще з четвертого класу. Коли зараз я беру до рук старий жовтий потертий від часу листочок з характеристикою, написаною моїм УЧИТЕЛЕМ, то відразу стікає сльоза за минулим дитинством і юністю.
Його дружина, Надія Костянтинівна, викладала математику. Огрядна, красива, з чорним волоссям і чорними, як ніч, очима, була окрасою серед вчителів. Вона була доброю, усміхненою, ми її дуже любили.
Був серед вчителів і Андрій Оврамович, який викладав фізику. З війни він прийшов на милицях і так і ходив з ними. Прізвисько мав серед нас – «костіль». Був дуже вимогливий, до дівчаток ставився не дуже добре. Казав, що ваша справа – це сапка, піч і чавуни. Ми боялися його, бо він не спускав незнання предмету. Везло тим, у кого Андрій Оврамович був класним керівником. Він, мов квочка, обігрівав своїх учнів, він допомагав їм, після уроків проводив додаткові заняття з тими, хто потребував допомоги у вивченні предметів.
На противагу йому українську літературу викладала нам його дружина, Тетяна Панасівна. Огрядна, добра, з теплими материнськими очима, вона була взірцем для нас. Ми її дуже любили і шанували. А як вона викладала українську літературу, то нам могли позаздрити учні з багатьох шкіл. Цю вчительську родину дуже шанували в селі. Хоча батьки називали між собою Андрія Оврамовича - КОСТІЛЬ.
Ми, сільські дівчатка, носили одну зачіску – волосся заплітали в коси. І ніяких там викрутасів. Коси! Зі мною у класі навчалась донька нашого завуча Варвари Кирилівни, Галина. От ми з нею домовилися, що відріжемо на лобі чубчики, чілки. Так і зробили. Під хусточкою не видно було , а на уроці сиділи без хусток.
Фізика. Заходить Андрій Оврамович. Розкрив журнал, оглянув клас і зупинився поглядом на мені. Я перелякано зменшилась у розмірах до мачинки, але вчитель дивився на мене з таким виглядом, ніби я прийшла до класу безодіж. Він подивився ще раз на клас і каже:
- Ніна Манько, до дошки! - Я вийшла на тремтячих ногах і стала спиною до дошки. Він оглянув клас і каже:
- Щербак, до дошки! - Гяля ішла до дошки, наче у пащу звіра. Маленька, перелякана. Андрій Оврамович каже:
- Діти, подивіться на них, що вони зробили зі своїм волоссям! Повистригали, наче вівці. Значить так: відсьогодні будете у мене біля дошки НА КОЖНОМУ уроці фізики.
І що ви думаєте? Так і було. Цілу третю чверть. Однокласники не боялися щось не вивчити, за них відповідали ми з Галею. Як тільки був урок фізики, Андрій Оврамович уважно дивиться в журнал і:
- Ніна Манько, до дошки! - За мною також і Галя Щербак. Цілу чверть! На кожному уроці він показував, що не можна виділятися. Завдяки своєму чубчикові, чілці, я вчила і фізику і астрономію, де викладав Андрій Оврамович, найбільше з усіх предметів.
Я не уявляю, як себе відчувають нинішні вчителі, коли бачать перед собою перефарбованих, наманікюрених, з обідраними колінами, учениць.
А я завдяки Андрію Оврамовичу добре знала фізику і астрономію .
Отакий життєвий урок я мала від учителя фізики моєї Глушецької школи Андрія Оврамовича.
20.06.20.