Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.19
01:45
садок із сакур коло хати,
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть
прилетіли джмелі - а вишень нема
- не будем ми гудіти над сакурами!-
полетіли геть
2026.05.19
00:14
Навіть найлихіші лиходії неминуче відходять у минуле.
Якщо росія – антисвіт, то й світ – антиросія.
Силам зла бракує сили, але не бракує зла.
Герої варті свого народу, але чи вартий народ своїх героїв?
Золота середина була заповнена посередніс
2026.05.18
19:57
Іван Хемніцер (1745-1784)
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
Один сумлінний батько вчув,
що за кордон дітей учитись відправляють,
і що того, хто десь за морем був,
від не-бувалого – й на вигляд відрізняють.
І от, не пасти задніх щоб,
2026.05.18
19:24
Ми граємо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
На бусурманській лютні дощу,
Ми танцюємо
Божевільні танці пролісків,
Що цвітуть лише у вигадках
Їжаків маленького лісу
Вчора.
Ми креслимо
2026.05.18
15:29
Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.
І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
2026.05.18
14:02
усі збираються за стіл
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
від діда і до каті
щоби поїсти на обід
сякої благодаті
дід переважно мовчазний
триндіти не привиклий
тут батько по 50 розлив
бере із нього приклад
2026.05.18
13:36
ВИШГОРОД: ЗИМОВИЙ СОН КНЯГИНІ ІРИНИ
Коли осінь 1050 року позолотила кручі над Дніпром, велика княгиня відчула, як у її жилах стихає шторм північних морів – материнське серце, що тримало на собі дипломатію цілої Європи, почало втомлюватися.
Вона об
2026.05.18
13:05
Сонячний ранок
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
вітає ласкаво:
ось львівський пряник,
каша і кава.
Ось почуття й думки найсвітліші,
це тобі радість прямо спросоння -
сяючі вірші,
2026.05.18
12:50
Звід небесний зірками іскрився...
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
Боже, зглянься, зійди і годи нам!
Друг мій взяв автомата і скрився,
а я ждав і складав лік годинам...
Скільки літ нами разом прожито
ще з дитинства, де мрії прозорі...
Він любив так співати про жито,
2026.05.18
11:41
Атестат КДБ, наперекір та попри,
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
Проніс крізь життя швидкоплинне.
Історія - "задовільно"
Комунізм науковий - "добре"
Провокаторська справа - "відмінно".
2026.05.18
11:32
Я іду в невідомість, забувши дорогу.
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
І додому назад вже нема вороття.
В пащу звіра іду, відганяючи втому,
У жаданні нового-старого буття.
Я іду у туман, я долаю тяжіння
Всіх минулих кайданів, тіней і проклять.
Я іду крізь полон і зірок мерехтіння
2026.05.18
11:26
Ось новий вірш Артура Курдіновського:
Я ПРИЙШОВ У ТРАВЕНЬ
Я прийшов у травень - він мені не радий,
Я ж не вивчив досі теплу серенаду,
Під яку дерева щиро зеленіють,
Сповнені кохання, віри та надії.
Я прийшов із січня, там, де холод лютий,
Зму
2026.05.18
11:02
Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує
2026.05.18
09:22
Відчувши як сяє травневий півмісяць,
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
Як глину чортяки під явором місять ,
Сполоханий пугач минає узлісся
І голосом вченим співає… В Сумах
Наглядач за волею ставить «Сто тисяч».
Актори із шкіри вздовж фабули лізуть.
Глядач недолугий кляне закулісу
2026.05.18
09:16
Благословенних видно по ясних очах —
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
вони: смарагдові, блаватні, пречудові.
Їм певно сняться зорі світанкові,
жар-птиці дивні на Мальдівських островах.
Щасливі люди розчиняються в добрі,
у мандрах водять білі каравели;
а раптом в чуйнім серці зах
2026.05.18
06:16
Звуки засинають уночі,
Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Боязко ховаючись повсюди
Від отих, кому час ніпочім,
Що мрійливо до світанку блудять.
Тиша уляглася на стежках
І таїться в темені глибокій,
Поки двох тих не проймає страх,
Поки землю укриває спокій...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Зрада
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зрада
То що, браття українці, вип’ємо по чарці горілки та почнімо балакати про серйозне? Хочете подивитися самі на себе у дзеркало? Тільки не те, що ви собі надумали, а справжнє, яке показує найменшу відразливу рису на обличчі вашої душі? То що, готові?
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
