Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
2026.11.10
20:17
Перед тим, як назавжди покинуть
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
2026.11.10
18:52
Довірлива..Всю обняла б планету.
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
А він - ласкавий, зичливість в очах.
Заполонив і взяв в чіпкі тенета.
Хотілось щастям бути у руках.
Але ж оманливість не вічна, звісно.
І віддалився він, як не було.
Крихке кохання не палило свічі,
2026.11.10
18:06
«Які ми гарні!»- пишаються суцвіття,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
2026.11.10
12:22
А наш взірець – Сцевола Муцій,
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Зрада
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зрада
То що, браття українці, вип’ємо по чарці горілки та почнімо балакати про серйозне? Хочете подивитися самі на себе у дзеркало? Тільки не те, що ви собі надумали, а справжнє, яке показує найменшу відразливу рису на обличчі вашої душі? То що, готові?
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
