Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Зрада
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зрада
То що, браття українці, вип’ємо по чарці горілки та почнімо балакати про серйозне? Хочете подивитися самі на себе у дзеркало? Тільки не те, що ви собі надумали, а справжнє, яке показує найменшу відразливу рису на обличчі вашої душі? То що, готові?
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.
Мова не йтиме про майже стопроцентно кацапоязичну, майже українку Тіну Кароль чи салолюбця та обмацувача власних студенток ректора Михайла Проплавського. Давайте копнемо глибше.
Бачите прищик на власному носі? Отой, що аж вищить від люті? Ото і є перший показник зради.
« Якої такої зради?» - обурено запитаєте ви.
«Зради України» - відповім вам.
Ви на фронт поїхали, коли почалася війна? Ні. Дехто навіть вірші писав, патріотичні, про Україну та спливаючою кров'ю державу. А між приступами писунки пив чай та заправлявся борщем. Я не згадую про владоможців - там суціль одні гниди. А між нас - простих трудівників - скільки їх? Одна? Дві? Три? І все?
Той підтоптаний для війни, той немічний, у того сім'я та діти, у того робота відповідальна, а у того геморой - тисяча причин. А причина, насправді, одна: відсутність совісті та любові до України. На словах - о-го-го! А на ділі…
1 березня 2014-го року, з рюкзаком за плечима, я пішов у військкомат. Чи страшно було? Так. Тривога просто кишки зв'язувала вузлом. Нас тоді у Святошинському відділку зібралося душ тридцять.
Нас ніхто не кликав. А ми - здорові, заможні, вгодовані чоловіки - приперлися за зброєю та військовим завданням. Всі мали армійський досвід, всі вміли стріляти, всі знали що нас чекає. Всі.
Відібрали тільки трьох, а іншим сказали, аби прийшли завтра. У той самий час.
Яке ж це було страшне - ЗАВТРА.
Завтра - це безсонна ніч, це вагання, це страх, це повна невідомість, це сумніви у доцільності такого вчинку.
Вкинув, про всяк випадок, до рюкзака блок сигарет і після праці пішов знову до військкомату.
- Артилеристи, розвідники, зв’язківці - крок вперед!
З шеренги вийшло чоловік 20.
- Напра-во! Кроком руш!
І люди пішли у невідомість.
А я залишився ні в сих, ні в тих. Питаю:
- А що мені робити? Я ж на фронт зібрався!
- Ідіть додому, як буде потрібно - викличемо.
Ви уявляєте, що я тоді відчував? Наче з усієї сили вдарили незаслужено по обличчю. І плюнули у спину. Я виявився непотрібним.
Так, мені під 50, підтоптаний, вайлуватий трохи. Але ж я колись командував взводом охорони! Знаю що то таке: навчити дітей дисципліні та умінню влучно стріляти.
Рік перед цими подіями виявився дуже складним: померла мати. Перший інсульт зробив її паралітиком, другий інсульт убив. Спочатку на лікування пішли усі накопичення, потім коштовні прикраси. Насамкінець продав за безцінь у ломбарді навіть весільні обручки. Потім заліз у борги. А неня все одно померла. Аж перед самою війною віддав останній борг.
А у травні 2014-го до реанімації потрапила теща. П'ята дефібриляція за два роки! А грошей скільки пішло!
Ледве витягнули її разом з дружиною з домовини. Привезли, після лікарні, до моєї київської квартири. Кажу:
- До села ні ногою.Щось станеться - повернемо миттю хвору людину назад до лікарні. А якщо з села - то не доїдемо: матір помре.
Дружина покинула роботу, взяла опікунство над матір'ю, якій вже був 81 рік. І досі отримує за таку халепу соціальну допомогу від держави 31 гривню на місяць.
А у серпні стався черговий серцевий напад, і тещу знову довелося везти в реанімацію до клініки Стражеско. Лихо цупко взяло у свої лабети горлянку нашої сім'ї.
А війна набирала обертів. Іловайський котел просто приголомшив. Міністр оборони Гелетей на святковому параді гримав своїми чобітьми перед головнокомандуючим і рапортував про блискучі успіхи армії.
А я сидів у Київському військовому госпіталі та читав журнал з записами про поранених.
1996 рік, 1997 рік, 1992 рік…
Діти! Суціль діти!
Крик тоді у відділеннях стояв такий, що волосся ставало дибки. Ліжка ставили і в коридорах, такого нині не побачиш. Я разом із медсестрою ніс солдата з майже відрубаною осколком ногою. І коли ми його майже донесли до операційної - нога відпала. Упала і медсестра - втратила свідомість. А я сам продовжував волочити труп до операційної…
Ті два дні досі у тумані: щось робив, щось носив, комусь закривав рота, аби голосно не кричав. А лікарі різали та різали. Спасали і спасали. Але не всіх. Ой не всіх! Це не окопи - це операційна. Там кров скрізь: на лезах скальпелів, на кишках, на підлозі, на стелі. І на душах. До самої смерті.
І це тільки в Київському військовому госпіталі. А по країні?
Минулого тижня у звичайному, оцинкованому цебрі, медсестра промивала мозок солдата у фізрозчині.
Я розумів, що це звичайна процедура: потрібно визначити, що є причиною смерті - кульове поранення в мозок, крововилив чи банальний рак.
Який там рак! Куля прошила мозок майже назкрізь!
Але знаю: матері та батькові завтра скажуть щось утішливе, а насправді…
06.12.2020 р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
