Коли вітер вщухає і грициків сім’ядолі
гамують жагу вологою, і нетоптаний ряст
безтурботний ще – суто в манері зелені –
і зір затримується на узорі
шпалеру, на цифрі календаря,
на облігації, траченій колізеями
нуликів, ти – що явився у світ
під вихора воплі вражого, "яблучко", лайку кормчого –
чуєш в тиші вкруги, як перо біжить,
у поміч зелу – пройтись рацією доконаного.

***


Семенов

Владіміру Уфлянду

Не було ні Іванова, ні Сидорова, ні Петрова.
Був тільки зелений луг і на нім корова.
Подалік бігли цугом стальні вагони, де теревенив
люд і на південь їхав у відпустку в однім Семенов.
Час ішов, позаяк. Час, далебі, ішов би,
не будь ні корови, ні лугу: ні зелені, ні утроби.
Або Іванов, Петров, Сидоров були б при ділі,
а Семенов би їхав мимо в автомобілі.
Міркуєш собі помалу, і, стрінувшись
навіч з лугом,
тетерієш і тупиш – коливаючись глуздом:
якщо нерухомість нам бачиться матір’ю просування,
то чом у них різні вирази існування?
Ба, не лише з обличчя, а – що важливіше – в тілі?
Схожість у них ота, що вони невіддільні,
допоки існує Семенов: допоки він, виплід смутку
часу, існує настільки, що їде ось у відпустку;
допоки мукає потяг, вагон зеленіє й зелень
коровою марить инде;
допоки час іде, а Семенов їде.
1993

***

Иосиф Бродский

Когда ветер стихает и листья пастушьей сумки
ещё шуршат по инерции или благодаря
безмятежности - этому свойству зелени -
и глаз задерживается на рисунке
обоев, на цифре календаря,
на облигации, траченной колизеями
ноликов, ты - если ты был прижит
под вопли вихря враждебного, яблочка, ругань кормчего -
различишь в тишине, как перо шуршит,
помогая зелёной траве произнести "всё кончено".

1993

----------------------------

СЕМЕНОВ

Владимиру Уфлянду


Не было ни Иванова, ни Сидорова, ни Петрова.
Был только зеленый луг и на нем корова.
Вдали по рельсам бежала цепочка стальных вагонов.
И в одном из них ехал в отпуск на юг Семенов.
Время шло все равно. Время, наверно, шло бы,
не будь ни коровы, ни луга: ни зелени, ни утробы.
И если бы Иванов, Петров и Сидоров были,
и Семенов бы ехал мимо в автомобиле.
Задумаешься над этим и, встретившись
взглядом с лугом,
вздрогнешь и отвернешься — скорее всего с испугом:
ежели неподвижность действительно мать движенья,
то отчего у них разные выраженья?
И не только лица, но — что важнее — тела?
Сходство у них только в том, что им нет предела,
пока существует Семенов: покуда он, дальний отпрыск
времени, существует настолько, что едет в отпуск;
покуда поезд мычит, вагон зеленеет, зелень
коровой бредит;
покуда время идет, а Семенов едет.
<1993>

------------------------