ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2024.04.23 09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б

Володимир Каразуб
2024.04.23 09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.

Ілахім Поет
2024.04.23 07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад

Віктор Кучерук
2024.04.23 04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.

Хельґі Йогансен
2024.04.22 21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.

У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими

Іван Потьомкін
2024.04.22 10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк

Олександр Сушко
2024.04.22 08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак

Леся Горова
2024.04.22 08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав

Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,

Ілахім Поет
2024.04.22 07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.

- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг

Козак Дума
2024.04.22 07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.


Віктор Кучерук
2024.04.22 05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.

Артур Курдіновський
2024.04.21 22:16
МАГІСТРАЛ

Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

Мелодія, пригнічена журбою

Микола Дудар
2024.04.21 21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…

Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,

Ілахім Поет
2024.04.21 21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.

Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір

Євген Федчук
2024.04.21 14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял

Ігор Шоха
2024.04.21 11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Ілахім Поет
2024.04.15

Степанчукк Юлія
2024.04.15

Петро Схоласт
2024.04.15

Дирижабль Піратський
2024.04.12

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Ігор Мартинюк
2024.03.28

Вадим Водичка
2024.03.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Євген Федчук (1960) / Вірші

 Набіг хана Менглі-Гірея на Київ у 1482 році
В глибокій балці степовій
Над річкою, що тихо плине
Під вербами через долину,
Палає вогник ледь живий.
Вже вогнище перегоріло
І на ніч від очей лихих
Не кидали дрівець сухих,
Тож воно ледве-ледве тліло.
Навкруг монахи розляглись
В траві. Вечерю закінчили.
Лежали, стиха говорили…
Хтось став навколішки, моливсь.
Їх доля у степу звела.
З Литви, Москви та України
Ішли в далеку Палестину.
Дорога неблизька була
Та й небезпечна. Людолови
Постійно шастали кругом.
Помітять, вихоплять бігом
І не поможе й Боже слово.
Та вірили, що Бог, усе ж
Того не може допустити.
Обереже від злого світу
Та й від стихії злої теж.
Монах московський Феофіл
Лежав біля Петра з печерських.
Весь час побіля нього терся
Та бубонів. Не було сил
Уже і слухати його.
Та той ніяк не замовкає,
Москву свою все вихваляє.
Ото б спитатися – чого?
От і тепер – поїв, розмлів
Та і давай Петра повчати:
- Да, Києв славєн бил когда-то,
Магуч и сказочно красів.
А нинє что? Да смєх одін.
Дєрєвня, может, да і только.
В ньом раньше храмов било сколько.
Тєпєр лиш пару мєж руін.
А вот Масква вєсь час растьот,
Красу и сілу набіраєт.
От златих куполов сіяєт.
Нємного врємєні пройдьот
І она станєт Трєтій Рім,
Об’єдініт мір хрістіанскій.
Град Константінов уж османській,
Стол патріарший вмєстє с нім.
Одна надєжда на Маскву.
Отсюда вєри свєт прольйотся,
В Масквє вся святость собєрьотся.
Увідіш, скоро назовут
Йейо святою. Відіт Бог,
Нє зря мітрополіти ваши,
Что в Кієвє сідєли раньше,
Тєпєр в Масквє. Князь нинє смог
Собрать даров святих нємало.
Златиє дискос и потир –
Іх знаєт вєсь крєщьоний мір,
Тє, что в Софіі прєбивалі ,
У вас, тєпєрь в Масквє - у нас.
Хан кримскій, хоть і нєхристь, пьос
Масквє в подарок прєподньос…
Петра мов осінило враз.
Згадав чутки, які ходили,
Про те, що їх московський князь
І був причиною якраз,
Що Київ татарва спалила.
Виходить, правда, коли хан
З ним здобичею поділився?
І підлий той не подавився?
Слова - облуда і обман.
Діяння – підлі і підступні:
Призвати нехристя, аби
Він православний люд побив.
Спочатку – Київ, хто наступний?
І в тих розклочених думках
Він повернувся в ту годину,
Як смерть прийшла на Україну,
Орда насунула стрімка.
Ніщо не свідчило біди.
Татари, коли і ходили,
То на Волинь чи на Поділля,
Не завертаючи сюди.
Отож Ходкевич, який став
У Києві за воєводу,
Кріпити місто мав нагоду,
Та в голову того не брав.
І тішився лиш тим, що він
Із ханом ладить непогано.
Тож хан на Київ йти не стане.
Навіщо ж зміцнювати стін?
Хоч замок Київ таки мав
На Замковій горі, одначе,
Оту б фортецю хто побачив.
Хіба лінивий би не взяв.
Та будувати щось нове
Ходкевич явно не збирався
Та й тим ремонтом не займався.
У замку мало хто живе.
Містяни обжили Поділ,
Там купчились, там торгували,
Там і майстерні відкривали.
Навіщо дертися на схил?
А замок? Як прийде біда,
То в ньому можна заховатись.
Чого зарані перейматись?
Давно не зазира орда.
Розслабились за мирний час,
За стінами і не гляділи,
А ті поволі трухлявіли…
І на Семенів день якраз
Прийшла біда, яку не ждали…
Щоправда, ще за кілька днів
Тривожний гомін пролетів,
Що йде орда. Тож час ще мали
Аби хоч стіни підлатать.
Все наспіх, наскоро робили.
Що встигли, а що так лишили.
Народ із сіл став прибувать,
Шукаючи для себе захист.
Ходкевич все ще сподівавсь,
Що хан деінде вже подавсь,
Тож люд дарма дрижить од страху.
Не справдилось. В Семенів день
Здійнявсь на півдні пил угору
І з того пилу дуже скоро
Орда з’явилася. Лишень
Устигли збігтися до замку,
Ворота наспіх зачинить,
Вже на Подолі дим вали́ть.
Завмерли люди з переляку,
Угледівши потік страшний,
Який навколо розливався.
Де стільки сили хан набрався?
Весь Крим, напевно, зрушив свій.
Розграбувавши вже Поділ,
Татари замок обступили
Та йому стіни підпалили,
Самі ж товпилися навкіл,
Не надто пхаючись на стіни.
Чекали, поки догорять,
Тоді вже замок штурмом брать…
Ходкевич відчував провину,
Бо бачив, як вогонь меткий
Соснові стіни пожирає,
Бо ж він даремно час прогаяв,
Про замок не подбав-таки.
А далі сталося… Умить,
Як тільки стіни прогоріли,
Татари в замок залетіли.
Ніхто не зміг їх зупинить…
Петро в послушниках ходив
В Печерській лаврі… Тої днини
Монахів добра половина
З ігуменом, як той велів,
Скарбницю в замок потягли,
Аби за стінами сховатись.
Ті ж, хто надумав залишатись
Чи то устигнуть не змогли,
Спустились до своїх печер,
Щоб лихо там перечекати.
Ну, хто їх буде там шукати?
Отож Петро сидів тепер
В печері, в темряві густій
Та все до звуків дослухався.
Хоч щось почути сподівався,
Весь слух напружуючи свій.
Та скоро димом потягло
Так, що аж дихання спирало.
Монахи до землі припали,
Де диму трохи менш було.
Уже нічого і не чув.
Ковток повітря би вхопити.
До смерті захотілось жити…
Прийшов до тями і відчув,
Що дим розсіюватись став
Так, що і дихати вже можна.
Він ледь піднятися спроможний.
Шукати братію почав.
Але, кого би не знайшов,
Ті, навіть не поворухнулись,
Напевно, димом задихнулись.
Тож сам напомацки пішов
Туди нагору, хоч і страх
В ясир потрапити, бентежив.
Та просувався обережно
Із ім’ям Божим на вустах.
Надворі день вже починавсь.
Який? Петро не міг і знати,
Бо ж скільки міг він пролежати
Без тями. Йшов і прислухавсь
До тиші. Згарищем несло.
Ні галалакання… Здається
З ордою вже ніхто не б’ється.
Відбились, може? Пронесло?..
Та ледве вийшов він на світ,
Як всі надії і пропали.
Побачив – Києва не стало.
Навколо мертвих згарищ слід.
Та ще мерці… Мерці кругом
Серед тих згарищ. Мертве місто.
Поділ згорів, то видно й звідси.
Спалили нехристі його.
Петро всю лавру обійшов,
Шукаючи, чи хто зостався.
Але даремно сподівався.
Живим нікого не знайшов.
Спустився з пагорбів, подавсь
До замку. Може, там вціліли?
Лиш пси по згарищу бродили.
Деінде дим ще піднімавсь.
І тиша. Страшно так було
Одному на велике місто.
Весь час ішов, молився, звісно,
Хотів, щоб то все сном було.
Але не сон – страшне життя.
Ніде від нього не подітись.
Одно й лишається – молитись
Та гартувати почуття.
Він до Софії підійшов,
В якій не раз бував до того.
Тепер стояла перед нього
Зчорніла. Боязно зайшов.
Суцільна пустка, образи
Обдерла та орда проклята.
І лише матінка Оранта
Мовчить. В очах ані сльози.
Він на коліна впав, почав
Молитву Господу творити,
Просив хоч землю захистити,
Коли вже Київ не встоя́в…
Все промайнуло в одну мить
У голові Петра… Московський
Монах щось бубонів ще досі,
Проте Петро удав, що спить.




      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2021-03-11 19:37:16
Переглядів сторінки твору 342
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.913 / 5.44)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.856 / 5.46)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.711
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Хроніки забутих часів
Автор востаннє на сайті 2024.04.21 14:52
Автор у цю хвилину відсутній